Дмитро – уродженець міста Добропілля Донецької області. Здобув середню освіту в місцевій школі №7. У цивільному житті працював на шахті, але після дворазового травмування ноги мав піти, тож надалі підробляв на будівництві. Вільний час любив проводити з донькою або друзями. Обожнював тварин, часто годував безпритульних собак і котів. І сам мав маленького песика.
Коли почалася повномасштабна війна, чоловік добровільно поповнив лави захисників. Приєднався до 105-ої окремої бригади територіальної оборони Збройних Сил України та вирушив на передову.
«Про свого батька я можу сказати лише найтепліші слова. Завдяки йому я знаю, що таке безмежна любов до своєї близької людини. Всі друзі знають його як люблячого батька, дуже щиру та завжди усміхнену людину, навіть у складних ситуаціях він завжди посміхався та казав: «Ми все владнаємо, тільки не вішай носа». Посмішка крізь складнощі та біль, які він пережив за все своє життя, але ніколи не опускав руки. З початку повномасштабного вторгнення він одразу дав зрозуміти, що не буде стояти осторонь, і, нікого не повідомивши, пішов добровольцем. Попри усі благання не йти, він сказав: «Я мушу!». Понад усе він хотів, щоб його рідні та друзі жили під мирним небом, тому дуже хочу, щоб у знак подяки його памʼятали», – розповіла Юлія Гай.
Посмертно боєць нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Поховали Дмитра на місцевому цвинтарі в Добропіллі.
У нього залишилися брат і донька.
