Роман народився в місті Ужгород. Закінчив Ужгородську ЗОШ І-ІІІ ступенів №6 імені ім. В.С. Гренджі- Донського (зараз це ліцей). Мріяв стати військовим. На ВЛК був визнаний обмежено придатним через рідкісне генетичне захворювання. Та досягнувши повноліття, Роман підписав контракт із 128-ою окремою гірсько-штурмовою бригадою і вирушив на захист України навідником гармати БМП. Наприкінці 2021 року він приїхав додому у відпустку, а 19 лютого 2022-го по тривозі вирушив на схід.
Під час повномасштабного вторгнення Роман воював на Донецькому та Луганському напрямках. У Білогорівці він сам спалив 5 ворожих БМП, а в Старій Краснянці врятував свою роту. В 2023-му перевівся в підрозділ літальних апаратів 128-ої окремої гірсько-штурмової бригади. Працював із дроном «Немезіс». Обіймав посаду командира відділення.
Роман колекціонував макети військової та цивільної техніки. Захоплювався історією. Був членом Ужгородського осередку МАН, писав науково-дослідницькі роботи на історичну тематику. На момент загибелі він був студентом 2 курсу факультету історії та міжнародних відносин Ужгородського національного університету.
«Син ніколи мені нічого не розказував. Оберігав. Він був дуже щирим, добрим, цілеспрямованим, серзйоним, стратегічно мислив. На нього завжди можна було покластися. З ним я була впевнена в усьому, знала, що в мене є надійний тил. І він знав це про мене – що чекаю його і завжди буду з ним. Я не хотіла, щоб він став військовим. Але прийняла його вибір. Він сам мене про це попросив, коли підписав контракт. Підійшов до мене на кухні: «Я тебе дуже люблю. Знаю, що ти проти, але прийми мій вибір». Ромчик мало говорив, але багато робив. Він бачив ціль і не бачив перепон. Був скромним. Був ідеальним. Правильний, спокійний, веселий. Був як сонечко – випромінював теплу енергію. Справжній чоловік, син, товариш і брат. Його сестра на 12 років молодша. Але вони були як одне ціле. Ромчик безмежно її любив. І мене любив. Завжди всім казала і казатиму: «Кожній мамі бажаю такого сина, як у мене Ромка», – поділилася його мама Крістіна Володимирівна.
«У Роми був незвичний позивний – Цитрус. Він їв лимони без цукру, як яблука, й навіть не кривився. Я спеціально привозив лимони, коли приїздив у підрозділ. Якщо є поняття «ідеальний солдат», то Рома максимально відповідав йому. Він пішов у ЗСУ одразу після 18-ліття. З початку повномасштабки пройшов через страшні речі – штурми, оборону, важкі обстріли, загибель товаришів, у тому числі найближчого друга. Мене завжди вражало, що в такому молодому віці після пережитих жахіть Рома зберіг розсудливість, ясність розуму й говорив про серйозні речі як доросла, досвідчена людина», – написав товариш і пресофіцер 128-ої ОГШБр Ярослав Галас.
«Наша родина прагне вшанувати пам'ять світлого воїна, який у такому юному віці не побоявся стати на захист країни. Він міг не йти воювати, але зробив це, бо мав силу і мужність. Він жив гідно і гідно загинув. Роман тепер у війську небесному і захищає нас надалі», – написала його тітка Христина Мещерякова.
Роман Гапак – повний кавалер ордена «За мужність». Він отримав медаль «За жертовність і любов до України» від ПЦУ. Посмертно йому присвоєно звання Почесного громадянина міста Ужгород. 26 червня 2025 року в Ужгороді на фасаді будинку, де проживав Роман, встановили меморіальну дошку.
Поховали воїна на Пагорбі Слави в Ужгороді.
