Ігор народився і жив в Івано-Франківську. Навчався в школі №10, закінчив Івано-Франківський національний університет нафти і газу. Був успішним програмістом, працював у компанії Softjourn. Разом з дружиною Женею виховував двох дітей, будував власний будинок, подорожував.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Ігор планував разом із друзями дитинства піти до військкомату, однак вирішив не чекати. Повернувся вже з документами та сказав, що має годину на збори. Чоловік приєднався до лав 102-ї окремої бригади територіальної оборони. За два місяці їх підрозділ направили під Гуляйполе.
«Він міг взагалі не йти на війну. В його мами – онкологія, в тата – інсульт. Та й в Ігоря були проблеми зі здоров’ям. Ігор для мене був, як кажуть, стіною. В мене як однієї руки не стало. Дуже важко. В перші дні я хотіла померти. Приїжджала на кладовище, хотіла лягти, аби мене ніхто не чіпав», – каже дружина Євгенія.
Тіло Ігоря ідентифікували за ДНК-експертизою. Привезли у закритій труні. Поховали на Алеї Героїв в селі Чукалівка Івано-Франківської громади.
Воїн нагороджений відзнакою «За честь і звитягу» від міського голови, медаллю «За заслуги перед Прикарпаттям» від ОВА та нагрудним знаком від Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного «Сталевий хрест».
20 лютого 2023 року на фасаді ліцею №10, де навчався захисник, встановили пам’ятну дошку.
В Ігоря залишилася дружина, син Сашко і донька Софія.
