Анатолій Васильович був родом з Київської області. Закінчив 9 класів Обухівської загальноосвітньої школи №3. Потім опанував професію зварювальника в професійно-технічному училищі в місті Українка. Пройшов строкову військову службу. Згодом деякий час пропрацював на ТЕС, а потім влаштувався на підприємство «Інтерфом». Останній час був водієм у Києві. Любив тварин, мандри та відпочинок на природі.
З перших днів повномасштабної війни разом з молодшим братом Юрієм чоловік вступив добровольцем до лав Збройних Сил України. Спочатку був на службі охорони в Обухові, потім перейшов на Чернігівщину. Служив у 61-му окремому батальйоні на посаді старшого стрільця-оператора, командира відділення. У складі свого підрозділу був дислокований на Куп’янський напрямок. Побратимам він запам’ятався мужнім та відважним, адже кілька разів рятував їм життя.
За словами близьких, звістка про те, що на війні молодший брат зник безвісти, стала для Анатолія тяжким ударом. Проте він мав твердий характер і загострене почуття справедливості. Тому продовжував воювати, відстоювати права та захищати – для нього це були не просто слова, а конкретні дії та вчинки.
«Хрещений був доброю та світлою людиною. Він був моєю підтримкою, найкращим хрещеним татом, справжнім чоловіком. Він один із двох пар хрещених, які залишалися поруч зі мною. Вони із дружиною завжди підтримували мене, завжди хвилювалися за мене. Він назавжди в моєму серці, я буду любити тебе вічно, мій найрідніший», – написала Анастасія Матвієнко.
Поховали Анатолія в рідному селі Тарасівка на Київщині.
У нього залишилися батько Василь, дружина Світлана, син Максим, донька Єлізавета, а також інші рідні, близькі, друзі та побратими.
