Сергій народився в селі Вороньки на Чернігівщині. Після школи навчався в Києві на електрозварювальника. Потім працював трактористом у селі. А згодом пішов у армію. Служив у Харкові в Національній гвардії України. Повернувшись додому, влаштувався пожежним у Києві. Мав звання молодшого сержанта. Графік роботи був зручним: добу працював, три міг бути вдома. Тож у вільний час хлопець допомагав брату в селі: працював на тракторі. За словами матері, ця техніка була його пристрастю. Також грав у місцевій футбольній команді.
Повномасштабне вторгнення Сергій зустрів на чергуванні. Наступного дня повернувся додому, а 27 лютого поїхав до військкомату в Бобровиці. Спочатку записався до лав тероборони, а потім став бійцем 26-ї бригади МНС Києва.
«Ми щодня зідзвонювалися. Він казав: прийшов з «роботи», іду на «роботу», Ми так називали його службу. А 25 березня Сергій приїжджав додому, мав заночувати. Я ще випрала його форму. Та вдома він не зостався, сказав, що на 17 годину треба бути на місці. Отоді ми й бачили його востаннє. Він обійняв мене, поцілував і сказав, що все буде добре», – згадує мама Оксана.
Зранку 26 березня рідні вже не додзвонилися до Сергія. А потім приїхав товариш і повідомив: кажуть, що Сергія вбили. За годину інформацію підтвердив голова села, а потім зателефонували з військкомату.
«Він у нас був живчик. Така дитина, що на місці ніколи не сидів і дуже поспішав жити», – каже Оксана.
Сергія поховали 27 березня 2022 року в рідному селі.
Влітку 2022 року родина отримала посмертну нагороду Сергія – орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
У чоловіка залишилися батьки, брати та сестри.
