Захисник родом зі Скадовського району Херсонської області. Закінчивши школу, разом з мамою переїхав до Києва. Батько залишився на Херсонщині. Олександр закінчив технікум за спеціальністю електромонтера. Працював на Новій пошті.
У 2016 році долучився до війська та боронив незалежність України в АТО. Був артилеристом 59-ї окремої механізованої бригади. Брав участь у боях, зазнав контузії. Повернувся на Нову пошту у 2017 році. Багато працював, брав участь у турнірах підприємства, які організовувала профспілка. За два роки зустрів на роботі свою кохану.
«Я перейшла на термінал на нічну зміну, і він там працював. Він був на завантаженні, а я на сканері. Це було кохання з першого погляду. У мене тато військовий, а Саша ходив на роботу у військових штанах, берцях. Він був дуже чітким, конкретним, людина слова. А ще – дуже добрим і веселим. Ще на початку стосунків він сказав: «Ми будемо разом», і ми були разом до кінця.
Бувало, ми разом завантажували авто. Він у цьому був професіоналом: кине оком, і у нього в голові уже є схема, як цю машину максимально ефективно завантажити. Все ставало одне до одного, як пазли сходилися. Він працював на совість», – розповіла дружина Оксана.
Коли почалася повномасштабна війна, чоловік долучився до ТрО та працював на блокпостах. Пара жила в Київській області, можливість виїхати до столиці з’явилася лише 15 березня. Закохані розписалися у ЦНАПі, і звідти чоловік пішов до військкомату.
Під час повномасштабної війни Олександр долучився до Національної гвардії України. Спершу охороняв завод у Києві, але це не влаштовувало хлопця: він хотів воювати, а не бути охоронцем. Тож згодом уже у складі Батальйону спеціального призначення НГУ ім. Сергія Кульчицького воював на Донбасі. «Кульчицькі» разом із ЗСУ звільняли Лиман. Згодом воїн перекваліфікувався з артилериста на мінометника, і знову вирушив на фронт.
«Санич перевівся до мене в батарею одразу з полігону. І влився в колектив, наче з нами був з 2014-го, – розповів командир. – Спочатку позивний мав бути «Внук», бо у нас є «Дєд», але не прижилося. Сан Санич одразу завоював авторитет і став «Саничем». Я помітив тенденцію: чим більше людина приносить користі, тим з нею менше проблем. За рік його служби у мене жодного разу (!) не було до нього питань. Він у нас був у найбільш «матьорому» розрахунку. Це Боги війни. Він був відмінним кухарем, найкращим бійцем! І це без перебільшення! Санич воював і мріяв звільнити Херсонщину, щоб приїхати на могилу до мами та побачитися з рідними. Але він пішов до кінця на Донбасі, бо це теж його Україна».
«Мені чоловік сказав, що знаходиться на Харківщині. Однак невдовзі у свідоцтві про смерть я прочитала: «в Краматорському районі Донецької області». У нього було передчуття, що він загине. Казав мені: коли я загину, нехай на моїй могилі буде два прапори: синьо-жовтий і червоно-чорний. Так я і зробила», – розповіла дружина.
Вдома на Олександра чекали дружина, батько та інші рідні.
