Вʼячеславові було 43 роки. Він народився в грузинському місті Рустава. Коли йому виповнилося 14, батьки переїхали до Маріуполя. Тут він зустрів жінку, в яку закохався, створив сімʼю. Служив в армії, і це був його єдиний бойовий досвід.
Понад 20 років чоловік працював на металургійному комбінаті «Азовсталь» – був горновим у доменному цеху. Востаннє вийшов на роботу 24 лютого 2022 року Через три дні зібрав речі, попрощався з сім'єю і став на захист рідного Маріуполя, долучившись до лав Окремого загону спеціального призначення «Азов». Обіймав посаду оператора-навідника.
7 березня донька Карина востаннє бачила батька. Вʼячеслав приніс продуктів родині і сказав, що «зелених коридорів» нема. Згодом із соцмереж від батькового побратима вона дізналася, що з татом все гаразд. Надалі він щоранку на кілька хвилин з’являвся в мережі. 8 травня рідні теж чекали, поки він напише, але цього не сталося. Тільки в серпні їм подзвонили з патронатної служби «Азову» і повідомили про загибель Вʼячеслава.
«За кожної нагоди, коли ми спілкувалися, говорили одне одному теплі слова, про те, як ми сумує, як любимо. Пам’ятаю, як на початку травня тато сказав, коли все закінчиться, то першим літаком до нас прилетить. Ми на той час жили в Естонії… Я до останнього відмовлялася вірити, що його вже з нами немає. Мені здавалося, що тато знає заводські катакомби, які ведуть на вихід з міста. Я сподівалася, що він ходить і шукає вихід, щоб вибратися», – сказала донька Карина.
У Вʼячеслава залишилися дружина, доньки та інші рідні.
