Віталій народився та виріс у селі Сапіжанка Львівської області. Закінчив Львівську філію Київського національного університету культури і мистецтв та здобув кваліфікацію молодшого спеціаліста за спеціальністю «Обслуговування компʼютерних систем і мереж». Дуже любив мандрувати в гори, двічі підкорив Говерлу, також любив футбол. У 2019-му був призваний на строкову службу до Національної гвардії України. За рік демобілізувався та після цього разом з дружиною працювали за кордоном. Подружжя повернулося до України перед початком повномасштабного вторгнення.
23 березня 2022 року Віталій добровільно пішов захищати Україну від окупантів. Він був призваний до в/ч 3115 НГУ. У 2023-му перевівся в 14-ту бригаду оперативного призначення «Червона Калина». Влітку того ж року поїхав на навчання у Велику Британію. Потім бригаду відправили на бойовий виїзд на Запорізький напрямок. Чоловік брав участь у звільненні Вербового та Роботиного. Був командиром відділення гранатометного взводу АГС-17.
«Мій чоловік був людиною з великим і добрим серцем. Допомагав рідним та близьким. Дуже сильно він любив Україну, першим йшов у бій, не боявся нічого. Завжди казав: «Я не боюся загинути за Україну, я боюся, якщо окупанти прийдуть до нас додому, я маю тебе захистити». Мені дуже з ним пощастило познайомитися, разом ми були майже 8 років, та, на жаль, війна розлучила нас. Коли мій Віталік загинув, я відчула що його немає більше, моя душа загинула разом з ним в той день. Я кожного дня переглядаю наші відео та фото з коханим, дуже сильно не вистачає мені Віталіка, без нього це життя дуже важке. Це велике горе для мене, адже я втратила найбільше кохання свого життя. Це невимовна втрата для всієї родини. Дуже сильно сумуємо за нашим хоробрим Воїном», – поділилася Анастасія Кунь.
Поховали Віталія з усіма почестями на кладовищі рідного села Сапіжанка.
У нього залишились батьки, дружина, брат, бабуся, теща, тесть і тітка.
