Тимур народився 19 серпня 1983 року в селищі Окни Одеської області. Навчався в місцевій школі, а потім опанував у Петровському аграрному коледжі спеціальність ветеринарного фельдшера. 

«Ми познайомилися з Тимуром під час навчання й невдовзі почали зустрічатися. Усі чотири роки ми були нерозлучні. Після випуску Тимура призвали до армії. Я терпляче чекала на свого коханого, і після служби він зробив мені пропозицію стати його дружиною. Згодом у нас народилася донька, а трохи пізніше – ще одна», – розповіла дружина Лілія. 

Понад 10 років Тимур працював у Ізмаїльському слідчому ізоляторі. Керівництво його цінувало, а серед колег він мав беззаперечний авторитет. Згодом підписав контракт із Національною гвардією України. Служив у 18-му окремому батальйоні, де швидко здобув повагу, оскільки був надзвичайно відповідальною людиною й віддавався справі сповна.

«Вільний час Тимур проводив виключно в колі сім’ї. Його найбільшим захопленням були дві чудові донечки та кохана дружина – саме їм він присвячував кожну вільну хвилину. Тимур був дуже турботливим і ніжним батьком, люблячим і уважним чоловіком, прекрасним сином, який з глибокою повагою ставився як до своїх, так і до моїх батьків. Для друзів він залишався відданим, щирим товаришем, завжди готовим підтримати», – сказала Лілія. 

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Тимур із побратимами був на ротації у Маріуполі. Менш ніж за місяць він мав повернутися додому.

«Перші дні після вторгнення зв’язок ще був. Ми розмовляли телефоном, і хоча я відчувала в ньому тривогу, чоловік намагався не показувати цього. Казав, що все буде добре, що скоро все закінчиться і що вони чекають, коли їх заберуть із блокпоста, – розповіла дружина. – З 1 по 3 березня зв’язку не було. Тимур зателефонував 3 березня із чужого телефона. Чутно було дуже поганою, але він встиг сказати, що живий і з ним усе гаразд. Наступний дзвінок був 15 березня. А 18 березня востаннє почула голос коханого. Чоловік розпитував про донечок, про батьків. Я відповідала на його питання, усвідомлюючи, що ця розмова може стати останньою. Так воно й сталося».

1 квітня о 21:00 про загибель чоловіка Лілії повідомила дружина його побратима.

Посмертно Тимура Куницького нагородили орденом «За мужність» III ступеня.

28 березня 2023 року в Одесі відкрили меморіал загиблим бійцям НГУ, де на дошці пам’яті увічнено й ім’я Тимура. В рідному Ізмаїлі вулицю, де воїн жив із родиною, перейменували на його честь.

Побратими поховали Тимура в Маріуполі. 

У нього залишилися дружина, дві доньки, мати та батько.

*** Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.