Валерій Купа народився 17 листопада 1988 року в селі Підруддя Житомирської області. Навчався в Овруцькій школі.
«В дитинстві Валерчик дуже любив купатися в річці, вперше туди прийшов з батьком. Відтоді син завжди втікав на річку, де любив проводити час з ровесниками, там самостійно навчився плавати. Мав не дуже велике коло друзів, товаришував не з усіма», – поділилася його мати Валентина.
У 2006 році опанував професію електрозварювальника в ПТУ №35, а потім пройшов строкову службу – служив в Івано-Франківську.
«Валерчик був дуже відповідальною та охайною людиною. Виріс у династії військових і сам прагнув служити в армії», – сказала мати Валентина.
Валерій навчався у Київському училищі професійної підготовки працівників міліції. За словами рідних, він пішов у цю професію, щоб змінити уявлення про неї, щоб робити добро. Був активним учасником Революції Гідності. Працював за фахом, зокрема навчав курсантів. Але згодом таки залишив службу в правоохоронних органах.
У 2014 році доєднався до лав «Азова»: спочатку був снайпером, потім став водієм-сапером інженерно-саперного взводу однойменної роти. За словами Валентини, «Азов» для її сина став родиною.
«Ми познайомились з Отісом наприкінці весни 2015 року, коли він проходив навчання по снайперському курсу. Він був мовчазним, закритим. Ми потоваришували вже після того, як утворився снайперський взвод і ми потрапили в одне відділення, – розповів побратим на псевдо Мясний. – Отіс став командиром відділення. Він бачив людей наскрізь, гарно розбирався в них, був ідеологічно підкованим, читав книжки. З ним було цікаво говорити на різні теми, він завжди висловлював свою думку, якщо вона відрізнялась від інших, і це не завжди закінчувалось добре для Отіса».
За життя воїн здобув відзнаку «За оборону України» та знак МВС-медаль «Захиснику Маріуполя».
Валерій Купа був дружбою на весіллі побратима на псевдо Гоголь. Із їхньою родиною Грицаєнків завжди був поруч на всіх важливих святах.
«Дуже любив нашого сина і мріяв про свого. У нього є донька: Валерій з Настею завжди подорожував, всі відпустки проводив із нею. Дуже її любив. Його хобі була фотографія. Отіс любив фотографувати природу, особливо Азовське море, – розповіла Вікторія Грицаєнко. – Коли він телефонував мені з Маріуполя, я чула в його голосі тремтіння. Казав, що обов’язково помститься за мого Віталія. Чоловік загинув 19 березня, а Валерія не стало 7 квітня. Отіс був вірним другом, мені його дуже бракує».
Посмертно воїна нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня, а також відзнакою Овруцької міської ради.
У Валерія залишилися мати, сестра та донька.
*** Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.
