Едуард народився 1 грудня 1988 року у столиці Литви – Вільнюсі. Закінчив Мінське професійно-технічне училище за спеціальністю «технічна експлуатація контрольно-вимірювальних приладів», а згодом – професійне училище в Івацевичах за фахом «технологія зварювальних робіт».
З 1989 року чоловік жив у Білорусі, а з 2015 року – в Україні, в останні роки – у Хмельницькому.
«Едік був і назавжди залишився найкращим сином і братом. Він завжди нам допомагав, намагався ніколи не тривожити своїми проблемами, все вирішував сам. Із дитинства був самостійним. Любив тварин, особливо котиків та єнотів. Цікавився історією, читав багато історичних документальних книг і завжди мріяв стати військовим. Готувався до вступу до військової академії у Мінську. Не пройшов медичну комісію та пішов служити до 103-ї повітряно-десантної бригади. Хотів залишитися там, але був розчарований станом «лукашенківського війська» і доєднався до опозиції, щоб домогтися змін у своїй країні», – розповіла мати Марина Лобова.
У 2010 році брав активну участь у виборах президента Білорусі. Був в ініціативній групі опозиційного кандидата у президенти.
«Перед виборами Едіка затримали спецслужби і за сфальсифікованою справою посадили до в'язниці на чотири роки. Amnesty International визнала його в'язнем сумління. Син не підписав прохання про помилування і відбув увесь термін покарання. Україну Едік підтримував ще тоді, коли був у колонії, як тільки почався Майдан. Після звільнення з в'язниці, у 2014 році, на сина завели нову кримінальну справу, і він був змушений виїхати з Білорусі. Вирішив їхати до України, допомагати у боротьбі з нашим спільним ворогом – російським окупантом. Україна стала для сина другим домом, саме тут здійснилася його мрія і він став військовим», – розповіла мати Марина Лобова.
У липні 2015 року Едуард став бійцем 8-го окремого батальйону «Аратта» ДУК «Правий сектор». Через рік служив стрільцем у Добровольчому батальйоні ОУН, а потім добровільно вступив до лав Збройних сил України. З 2017 по 2020 рік був старшим оператором відділення спеціального призначення 8-го полку Сил спеціальних операцій імені князя Ізяслава Мстиславича. З 2020 року – оператором роти вогневої підтримки 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Закінчив багато військових курсів і мав сертифікати.
«Він брав участь у боях за Гостомель, Новопетрівку, Ірпінь, Чорнобиль, Нью-Йорк, Бахмут, Вугледар. Девіз 72 бригади – «Україна або смерть» і мій синочок загинув, обороняючи Вугледар. В останньому бою, за словами товаришів по службі, він знищив 15 солдатів противника», – додала мати.
За життя Едуарда відзначено численними нагородами: «За участь в антитерористичній операції», бойовою відзнакою Добровольчого батальйону ОУН, «Козацький Хрест» ІІІ ступеня, «За взірцевість у військовій службі» ІІІ ступеня.
Посмертно бійця нагородили медаллю Ордена Пагоні, орденом «За мужність» ІІІ ступеня, відзнакою «Почесний громадянин Хмельницької міської територіальної громади» та бойовим хрестом «Honor et Gloria».
Поховали Едуарда Лобова у Варшаві, де тепер живе його сім'я.
У нього залишилися мама Марина Станіславівна та брат Владислав Анатолійович.
