Євген народився 21 вересня 1978 року в місті Покровськ Донецької області. З дитинства дуже любив машини. Отримав середню технічну освіту та влаштувався на шахтопроходку. Пропрацював там 18 із необхідних для шахтаря 20 років: зазнав травми на роботі, і його вже не допускали до важких робіт, лише на поверхні.
У 2020 році Євген підписав контракт і долучився до війська. Служив у Чугуєві на Харківщині. Після демобілізації на самому початку 2021 року влаштувався до Харківського термінала «Нової пошти».
«Після шахти робота на терміналі здавалася значно легшою, умови були хороші, повага до людей. Йому сподобалося, він казав, що хоче повернутися [після війни]. Останнім часом він проходив ВЛК, хотів демобілізуватися за станом здоров’я, тож ці плани виглядали цілком реальними», – розповіла його мати Юлія Миколаївна.
Друзів у Євгена було багато. Любив влаштовувати дружні посиденьки вдома, у саду. Загалом, був дуже добрим, неконфліктним.
Любив працювати в саду та доглядати за оселею: будувати, наводити лад, ремонтувати. Навіть облаштував у гаражі стелажну систему та вирощував там гливи. Справа пішла настільки вдало, що гриби у нього купували і сусіди, і невеличкі магазини. Також умів ремонтувати машини – навіть МАЗи, КРАЗи та інші вантажівки.
Під час повномасштабної війни Євген обороняв Маріуполь, Бахмут, Сіверськ, Соледар, Часів Яр.
У Маріуполі на «Азовсталі» він пробув кілька тижнів – був серед тих, хто зміг відійти до повної облоги. Деталей рідні не знають: Євген казав, що заборонено розповідати. Достеменно відомо лише, що з 2023 року Євген служив штурмовиком у складі 54 ОМБр імені Івана Мазепи.
«Він у відпустки не ходив. Лише один раз, у 2023-му, після того, як підірвався на міні й зазнав контузії, місяць пробув удома. Про війну і тоді нічого не казав. Мав нагороди, а через поранення та загальний стан здоров’я уже мав скоро демобілізуватися», – розповіла матір.
Поховали Євгена разом із побратимами у Дніпрі на Алеї Слави.
У нього залишилися батьки, молодша сестра, син і донька.
