Руслан народився в селі Ботвинівка Черкаської області. Навчався в Уманському медичному коледжі, але 3 місяці не довчився та пішов добровільно на строкову службу. Жив у Києві. У вільний час любив займатися спортом. Щодня ходив на майданчик тренуватись, а вдома займався з гирями. Мріяв про велику родину, хотів мати багато дітей.
Під час повномасштабного російського вторгнення Руслан воював за Україну у лавах 1-ої Президентської бригади оперативного призначення імені гетьмана Петра Дорошенка НГУ. Обіймав посаду оператора протитанкового відділення протитанкового взводу.
«Руслан завжди говорив, що треба жити і цінувати всі моменти життя, ніколи не приховувати своїх почуттів. Він вчив не звертати увагу на чужу негативну думку. Жити так, як подобається. Це та людина, яка завжди прийде на допомогу в будь-якій ситуації. Людина з постійним позитивом. У мирному житті Руслан був надійним, безстрашним юнаком, кмітливим і мужнім, який готовий віддати останнє заради близьких людей. Він казав, що не боїться віддати життя за свою країну, сім'ю і кохану дівчину. Завжди просив тільки підтримки, не хотів, щоб ми думали, що з ним щось трапиться. Руслан вселяв надію в те, що з ним усе буде добре. Остання розмова з ним була 12.02.2023 о 19:57. Говорили про майбутнє. Про те, як він прийде у відпустку, ми разом проведемо час, поїдемо до батьків в село. А після закінчення війни ми орендуємо квартиру та заберемо брата до себе в Київ. Того вечора довго ми не говорили, бо він був сильно втомлений, адже тільки прийшов з позиції і йому потрібно було відпочити, бо знову в ніч ішов на пост. Тоді він наперед привітав мене із Днем закоханих. Я відповіла: «Я не приймаю вітання наперед, ти зателефонуєш 14 лютого та привітаєш, ти повинен це зробити». Руслан – це найкращий син, брат, чоловік і друг. Був та залишається назавжди», – розповіла наречена воїна Вікторія.
Поховали нацгвардійця у рідному селі.
Вдома на Руслана чекали мама, брат і наречена.
