Петро народився 28 травня 2006 року в селі Самари Волинської області. Навчався у місцевому ліцеї імені Петра Штика. Завжди допомагав батькам у господарстві, був відповідальним і цілеспрямованим. Займався спортом і мріяв потрапити до бригади «Азов», тому системно готувався до важких фізичних навантажень. Дуже любив риболовлю та проводити час на природі: ночувати з наметами десь у лісі біля озера.
«Коли почалося повномасштабне вторгнення, Петру ще не було 18 років і він не міг долучитися до лав ЗСУ. Тому поїхав на заробітки. Був у Нідерландах та Польщі, де заробляв гроші на спорядження та інші цілі. Коли вже наближалося його повноліття, повернувся до України і пішов служити. Він серйозно готувався до цього. У нас в селі є озеро, і він закидав собі каміння в рюкзак і бігав навколо нього. Намагався себе підготувати, щоб пройти відбір. Це для нього була дуже важлива ціль», – розповів близький друг Микола Тарасюк.
Петро потрапив на службу до 2-ї роти батальйону «Любарт»12-ї бригади НГУ «Азов», де виконував обов’язки старшого кулеметника.
«Перед останнім його виходом ми пізно зідзвонилися – було близько одинадцятої вечора. Він лише день як повернувся з позиції, але сказав, що прибули нові хлопці, і, оскільки це їхній перший вихід, він не може відпустити їх самих. Тож добровільно пішов із ними. Сказав, що, мабуть, лише на п’ять днів… Але, на жаль, пішов назавжди», – сказав брат Олександр.
«Петя був неймовірно доброю людиною, і його втрата стала дуже болючою. Він був справжньою опорою для всіх, його підтримка та допомога не зрівняється ні з ким. З дитинства він був цілеспрямованим і завжди йшов до своєї мети. Дуже його не вистачає. Втратити близьку та дорогу людину надзвичайно важко», – додала близька подруга Дарія.
Поховали воїна у рідному селі.
У нього залишилися батько, мати, брат, сестра та друзі.
