Микола народився 20 жовтня 1960 року у селі Слобідка-Охрімовецька на Хмельниччині. Після школи опанував професію водія в училищі у Кам’янець-Подільському. Згодом одружився, а потім у пари народився син Віктор. Коли хлопцеві було 12 років, жінка померла. Відтоді Микола виховував сина сам.
Влітку 2000 року чоловік працював рятувальником у міському відділі ДСНС у Бердянську. Тоді Микола й познайомився з майбутньою дружиною Іриною. 4 квітня 2003 року вони офіційно стали родиною, а в травні у них народився син Максим.
У 2006-му Микола вийшов на пенсію та відкрив бізнес – автомайстерню, де власноруч ремонтував будь-які машини.
«Коли почалася війна, Коля з Вітею безоплатно ремонтували автівки військовим з добровольчих батальйонів. А у 2015 син вступив до лав «Азова». За чотири місяці до нього приєднався Коля. Йому тоді було 55 років. Спочатку Коля у своїй автомайстерні ремонтував «азовські» машини, а згодом на базі в Урзуфі створили ремонтну роту, де він був старшим механіком автомобільної техніки», – розповіла Ірина.
У 2020 році у Васильовича закінчився контракт з полком. Миколі Пелехатому було вже 60 років.
«Його хотіли звільнити, були сумніви, чи потягне службу зі своїм здоров'ям, – розповіла Ірина. – Але він пройшов військово-лікарську комісію, сам, нікому з лікарів жодної копійки не заплатив. Тиск у чоловіка був такий, що хоч зараз в космос. І він підписав з «Азовом» контракт на три роки».
Певний час Васильович служив разом з сином Віктором на псевдо Дизель, аж поки той з ремонтної роти не перевівся у 2-й батальйон. Ірина бачила, як чоловік переймався: Васильович теж хотів «не тільки гайки крутити», а й воювати на передовій. І його бажання здійснилося.
Микола та Віктор зустріли повномасштабну війну в Маріуполі. Дизель загинув 21 березня у віці 33 років. А в травні Васильович вийшов з меткомбінату «Азовсталь» у полон. 28 липня російська армія російська армія підірвала барак в Оленівці, в якому утримували українських полонених.
«Майже одразу після вторгнення у чоловіка розбився телефон. Поки Коля був у Маріуполі, за всі ті 86 днів, я жодного разу не чула його голосу. Зателефонував вже з полону, з Оленівки, незадовго до страти. Його голос був наче з підземелля. А ще пригнічений. Від того оптимізму, який випромінював у перші дні війни, нічого не залишилося. Розмова тривала лише 40 секунд», – поділилася дружина.
Попрощалися із захисником 1 червня 2023 року в Києві. Відспівування пройшло у Михайлівському Золотоверхому соборі. Урна з прахом Васильовича зберігається в колумбарній стіні на Лук’янівському військовому кладовищі.
Посмертно Миколу Пелехатого нагородили орденом «За мужність» III ступеня.
Вдома на Героя чекали дружина Ірина та син Максим.
У травні 2024 Ірина присвятила коханому чоловікові сходження на гору Хом’як (1542 метри).
***
Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.
