Олександр народився 4 грудня 1997 року в місті Суми. Коли йому було десять, переїхав у село Битиця до дідуся та бабусі, які його дуже любили. З дитинства займався спортом. У шкільні роки почав писати вірші та пісні. Коли хлопцю виповнилося 13 років, став займатися музикою – грати на гітарі та барабанах. Заснував разом із друзями гурт: виступали не тільки в Сумській області, але і в різних містах України. Друзі любили та поважали Олександра, завжди прислухалися до його порад.
Після школи навчався в Хотінському професійному аграрному ліцеї на механіка з ремонту автомобілів.
«Для мене племінник був дуже близьким, бо він виріс на моїх очах, – сказав дядько Богдан. – З Сашком постійно підтримував звʼязок. Коли йому було десь 18 років, я намагався навчити племінника будівельної справи. Але після того, як потрапив в армію, він зрозумів, що хоче бути військовим».
У 2019 році розпочав строкову службу, а вже за кілька місяців підписав контракт з 27-ю Печерською бригадою НГУ. Тоді й сталося доленосне знайомство Олександра з хлопцем, який служив в полку «Азов». Ця зустріч справила на Птаху враження, тож він робив все, щоб перевестися до славетного підрозділу. У середині 2020 року Олександр продовжив службу вже на «азовській» базі в селищі Урзуф.
Для хлопця полк був наче другою родиною, до якої він із задоволенням повертався кожного разу з відпустки.
«Птаха був доволі добрим хлопцем і дуже правильним. В усьому слухався командира та завжди намагався бути своїм з особовим складом, коли став сержантом. Ніколи не хамив та не принижував, не викаблучувався. Сором’язливий, відданий навчанню у своїй професії та дисципліні. Завжди був особистим прикладом в багатьох моментах служби та не боявся відповідальності», – розповів побратим Пчела.
За словами іншого побратима, Птаха був справжнім професіоналом, завжди дисциплінований та цілеспрямований, любив займатися спортом та мотивував молодих хлопців.
«Він також любив музику, грав на гітарі та мав прекрасний голос. Своїми піснями він додавав нам бойового духу. Був дуже доброю людиною та водночас холоднокровним воїном, який не піддавався паніці та завжди виконував наказ», – сказав Хаба.
«Останнього разу коли Олександр був вдома, бабуся попросила його бути обережним. Сашко відповів, що він дуже її любить, але і Україну любить. Тому зробить все, що в його силах, аби не дати ворожим силам захопити рідну країну», – розповіла бабуся Ольга Олександрівна.
За життя Олександра нагородили нагрудним знаком «Ветеран війни», а посмертно – орденом «За мужність» III ступеня.
«Ми підтримували одне одного в усьому: у радості, в біді, у житті. Він завжди знаходив потрібні слова, завжди стояв поруч, коли мені було важко. І я так само був поруч із ним. Він був справжнім: чесним, сильним, відданим. Таким він і залишиться в моїй пам’яті. Його не стало на цій землі, але він назавжди залишився у моєму серці. Я живу далі й несу в собі його силу, його дружбу, його приклад. Це найбільша втрата в моєму житті, і водночас найбільша честь знати таку людину. На війні в складні часи я завжди дивлюсь в небо і прошу його допомогти. І я вірю, що Сашко мені допомагає», – сказав Новачок.
Станом на липень 2025 року тіло воїна досі не знайдено та не поховано.
Вдома на Героя продовжують чекати бабуся, мати, сестра та дядько.
***
Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.
