Олександр народився 21 січня 1980 року в Кривому Розі в родині військового. Дитинство провів у Військовому містечку-33, навчався у школі № 87. Змалку був самостійним і відповідальним, любив спорт – займався плаванням. Через часті відрядження батька став для мами головним помічником: доглядав за молодшим братом і підтримував порядок удома.
Вступив до військового ліцею, а у 2003 році закінчив Харківський національний університет Повітряних сил імені Івана Кожедуба . Пізніше здобув другу вищу освіту за спеціальністю «Фінанси». Після навчання служив в Умані на Черкащині.
«Познайомилися 6 вересня 2007 року. Олександр приїхав у відпустку до батьків, прийшов до банку відкрити депозит і, як він жартував, «попав під акцію», бо отримав дружину у подарунок. Так мене ніхто ніколи не любив і не піклувався про мене, як він», – сказала Тетяна.
У 2008 році його комісували за станом здоров’я. Працював інкасатором у банках.
Коли у 2014 році почалася війна, поновився на службі, долучився до НГУ. Спочатку служив у батальйоні бойового забезпечення як командир зенітно-ракетної батареї, згодом перейшов на посаду старшого офіцера відділу бойової та спеціальної підготовки частини №3011.
Звільняв Донеччину та Луганщину. Служив у Маріуполі, Волновасі та Вугледарі. Мав нагрудний знак «За оборону Маріуполя».
8 лютого 2022 року Олександр вирушив на ротацію в Маріуполь, де й зустрів повномасштабне вторгнення. У складі ротно-тактичної групи виконував завдання на околицях міста.
«До 2 березня він регулярно телефонував або писав. Потім зв’язок зник, ми не знаходили собі місця. 8 березня прийшло SMS з номера побратима: «У мене все ок. Люблю. Поцілуй поросят». Так він називав наших дітей. Згодом зміг привітати: 7 березня була річниця весілля, – розповіла Тетяна. – 13 квітня надійшло голосове з незнайомого номера: «Майор просив передати, що в нього все ок і він вас дуже любить». У списках евакуйованих з «Азовсталі» його не було, як і будь-якої інформації про долю».
30 червня з судмедекспертизи Боярки повідомили, що за обміном передали тіло з документами та особистими речами мого чоловіка».
«Він мріяв побувати на Октоберфесті в Німеччині. За 42 роки Сашко жодного разу не був за межами України, і закордонний паспорт так і залишився без відміток. Тому зараз, коли син їде в іншу країну, уявляє, що тато його очима пізнає світ. Олександр дуже пишався своїм сином-розумником. А донечку обожнював. Вона була його маленькою принцесою», – розповіла Тетяна.
Воїна поховали 6 липня 2022 року на Центральному кладовищі в рідному місті.
Посмертно його нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня та надали звання підполковника.
У Олександра залишилися дружина, син, дочка, мама і брат.
*** Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.
