Віктор Михайлович народився в селі Маниківці Хмельницької області. Навчався у місцевій школі. Пройшов строкову військову службу. Потім допомагав батькові в колгоспі. Згодом почав їздити на заробітки у Київ, Москву, Санкт-Петербург. Працював там на будівництвах, займався ремонтами. Але великих статків звідти не привіз. Повернувся на рідну землю і працював на різних роботах. До вторгнення – у ТОВ «Нова пошта».
«Останні роки Вікторові щастило: він зустрівся з жінкою та вони почали жити разом. У неї було двоє діток, Віктор їх прийняв за своїх, любив їх, і вони його також. Він був щасливий, що одразу отримав повноцінну сім’ю, те, чого йому не вистачало усе життя, а як онучка народилася, то він всю душу в неї вкладав. Своєю роботою на «Новій пошті» також був дуже задоволений і гордий. Він нарешті відчув, що життя склалося. Був працьовитий, без діла сидіти не вмів. Родина тримала господарство, а крім того, він постійно щось майстрував чи лагодив. Мав золоті руки. Разом з дружиною любив рибалити, косити сіно, гуляти на природі, збирати гриби», – розповідають близькі загиблого.
До Збройних Сил України чоловік приєднався 21 листопада 2022 року. Після навчання вирушив боронити Донецьку область. Наступного дня у нього був перший бій – за Соледар.
У день загибелі Віктора його побратим бачив, як той упав. А згодом їхню позицію захопили «вагнерівці». Родина вважала, що він поранений та потрапив у полон. Пошуки військового тривали півтора місяця. Зовсім випадково побачили його у телеграм-каналі «Неопізнані тіла». У Боярку родина поїхала на впізнання, тоді все і підтвердилось. Це були тіла, які отримали за обміном.
6 березня 2023 року захисника поховали в рідних Маниківцях.
Вдома на Віктора чекали сім’я, друзі та близькі.
