Дмитро народився 22 квітня 1989 року в Миколаєві. Коли хлопцю було 3 роки, померла його матір. Дмитро жив з татом, бабусею та дідусем. Навчався в місцевій школі №1, був старанним учнем, займався кікбоксингом. Після випуску одразу пішов працювати.
На початку війни, у 2014-му, Дмитро долучився до 25-ї окремої повітрянодесантної бригади. У 2015 році хлопець втратив батька.
Згодом Дмитро перейшов до Добровольчого українського корпусу.
«Ми познайомились у 2015 році, Діма приїжджав у відпустку. Потім наше спілкування обірвалось, але я знову знайшла його у 2016 році. Він вже служив у ДУК і дуже тепло прийняв наше спілкування, теж згадав мене, – розповіла подруга Анастасія. – Взагалі, Діма був чудовою людиною, завжди допомагав. Якось я лежала у лікарні, і в мене зламався телефон. Він мені віддав свій, а сам ходив без телефона. Я досі його бережу. Допомагав мені завжди з моєю донечкою. Постійно тішив її подарунками, грався з нею. Він дуже любив дітей. І діти його любили».
До полку «Азов» Акбар долучився у 2017 році:
«Я його так відмовляла, казала: «Нащо воно тобі треба так зразу, лишись вдома або відпочинь хоч трохи». А Діма не погоджувався, сперечався. Потім він дуже радів, коли його прийняли до цього підрозділу», – поділилася Анастасія.
У Дмитра була мрія купити власне авто і на ньому мандрувати світом.
«Останній раз я бачила дядька влітку 2021 року. Він приїжджав додому в Миколаїв всього на 3 дні, це якраз припало на День Незалежності. Ввечері всією родиною поїхали на головну площу міста дивитися салют. На ранок обережно склав форму в невеликий рюкзак і поїхав в Маріуполь, – розповіла племінниця Анастасія. - Взагалі було дивно бачити його в формі. Дуже звикли, що він домашній, сором’язливий, сонячно-рудий, і дуже тихо, але по-особливому смішно жартує. Тільки тоді, коли він обережно, але міцно стискав у своїх обіймах, перш ніж піти, ми згадували: він їде на роботу, щоб боронити кожен сантиметр батьківщини. В цю мить серце завжди стискалося в маленьку пружину і не відпускало місяцями, поки не побачимо повідомлення: «Я вже доїхав, спускайтеся відчиняти двері».
Ввечері 23 лютого 2022 року рідні отримали від Дмитра коротке повідомлення: «Не хвилюйтеся. Ми тут свою справу знаємо».
«Останній раз він писав у березні, за два дні до мого дня народження. Додзвонитися вже не виходило. В один з днів ми дивилися кадри з Маріуполя, і в цей час дядько написав с незнайомого номера: «Як тільки зможу – подзвоню. Я вас люблю». Вперше бачила, як він написав це «люблю» с сердечком наприкінці. В ту ніч, коли ми сиділи в холодному підвалі, в голові крутилися спогади, як Дмитро клеїв шпалери для дитячої кімнати моєї молодшої сестри й водночас вчив зі мною «Садок» Шевченка. Я чекала, що він зателефонує за два дні, щоб привітати мене з днем народження. Або хоча б напише. В день народження, міцно заплющивши очі, я побажала, щоб дядько просто повернувся додому живий», – розповіла племінниця.
За відвагу та гідну службу оборонця нагородили орденами «За мужність» III та II (посмертно) ступенів.
Вдома на Дмитра продовжують чекати сестра, племінниці та друзі.
***
Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.
