Мирослав народився 25 квітня 1997 року в селі Романівка Житомирської області. Жив у селі Мотовилівська Слобідка на Київщині, мав двох сестер. Закінчив 9 класів сільської школи.

«Мирослав нас в дитинстві завжди захищав, не дозволяв нікому нас ображати, – розповіла сестра Аміна. – Він був дуже добрим другом, завжди підтримував, підбадьорював. Ніколи не ходив сумним – постійно посміхався. Його любили дівчата, бо він був справжнім красенем».

Хлопець вступив до Національного транспортного університету на автомеханічний факультет за спеціальністю «Галузеве машинобудування». Працював на фірму, яка виготовляла сходи. У 2017 році Мирослав пішов до армії, служив у Чернігові. Менш ніж за рік підписав контракт із військовою частиною у Червонограді на Львівщині. З 2018 року воював у зоні АТО у лавах 1-ї окремої шляхо-відновлювальної бригади імені князя Лева у складі Держспецтрансслужби. 

«На початку великої війни я була впевнена, що брат перебуває у своїй частині в Червонограді, – поділилася Аміна. – У мене двоє маленьких дітей, тому Мирослав не зізнавався, де саме він, аби не хвилювати мене. У березні він написав, що під час бойового завдання потрапив під мінометний обстріл, важко поранений і лежить у бункері на «Азовсталі» разом з іншими хлопцями».

Тоді вона вперше дізналася, що Мирослав у Маріуполі.

«Мирослав не міг ходити, він був лежачим. Рани були тяжкі, потрібна була евакуація та операція. 30 березня він написав останнє повідомлення і більше не виходив на зв’язок. Згодом стало відомо, що брат був у гелікоптері з іншими важкопораненими. Їх мали транспортувати до лікарні в Дніпро, але російська ракета збила гелікоптер, і всі, хто був на борту, загинули», – розповіла Аміна.

Спочатку рідні нічого не знали, але пізніше побачили на ворожих каналах відео та фото з місця падіння гелікоптера. 

Тіло Мирона повернули під час обміну в червні 2023 року.

«Мирослав із дитинства захоплювався футболом – це була його пристрасть. Під час відпусток завжди грав у футбол. Навіть на пам’ятнику він зображений на футбольному полі, де біжить за м’ячем. Чесний, вірний, веселий, дружній – таким його пам’ятають друзі, знайомі та побратими», – сказала сестра.

Посмертно Мирона нагородили орденом «За мужність» III ступеня та орденом «Хрест Героя». Також йому надали звання головного сержанта та звання «Почесний громадянин Фастівської міської територіальної громади». У селі Мотовилівська Слобідка на честь Мирослава Василюка назвали вулицю. І в селі, і у Фастові є меморіальні дошки в пам’ять про захисника.

Похований 22 вересня 2023 року на Алеї Слави сільського кладовища.

З рідних у воїна залишилися батько Іван, сестри Сніжана та Аміна, племінниці Поліна та Мілана, бабуся Олена, двоюрідна сестра Ілона та багато знайомих і друзів.

*** Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.