Денис народився 3 вересня 1992 року в місті Кривий Ріг Дніпропетровської області. Навчався у школі № 27.

«Син був спокійним, веселим, життєрадісним. У нього завжди була посмішка на обличчі. У дитинстві до всіх йшов на руки, його любили. Змалку був помічником, ставав на захист тих, хто цього потребував. Денічка щодня займався спортом: відтискався, підтягався, бігав», – розповіла мати Наталія.

Після школи Денис продовжив навчання у Криворізькому професійному гірничо-технологічному ліцеї, де опанував фах шахтопрохідника. У 2018-му планував влаштуватися на Північний гірничозбагачувальний комбінат, однак його призвали на строкову службу. 

Побратим на псевдо Кірпіч познайомився з Денисом під час медкомісії у Кривому Розі.

«Його направили до прикордонників, а я один просився у морську піхоту. Денис почув і сказав, що теж хоче там служити. Так ми опинилися в одній роті», – розповів побратим.

За місяць служби Денис склав військову присягу, а незабаром підписав трирічний контракт із ЗСУ. У складі 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського Зеля разом із Кирпичом брав участь у боях поблизу села Водяне неподалік Маріуполя.

«Він був чудовою людиною, завжди допомагав тим, хто звертався. Спочатку Зеля служив стрільцем-санітаром, командиром медичного відділення нашого взводу. У 2020 році біля Водяного я отримав три кульові поранення у живіт. Зеля мене евакуював і врятував життя. Згодом він перейшов на посаду старшого стрільця, на якій воював до останнього дня», – розповів Кірпич.

До завершення контракту залишалося три місяці. Морпіх уже планував весілля з коханою. Та почалася повномасштабна війна.

«Денис одразу зателефонував і сказав, щоб я виїжджала з міста, бо було небезпечно. 2 березня він повідомив, що їхній підрозділ заходить у Маріуполь, і попередив, що зв’язку більше не буде. 8 березня я отримала коротке повідомлення: «Мамо, я живий. Не переймайся». А далі – тиша. Почала розшукувати, всюди телефонувати й писати. 24 березня подзвонив побратим, якого Денічка врятував, і сказав, що він загинув», – поділилася Наталія.

За словами Кірпича, Зеля дістав смертельне поранення у селищі Волонтерівка.

«Наша рота утримувала напрямок, бо це була єдина дорога зі сторони Новоазовська, якою просувалися росіяни. Ворог закріпився у населеному пункті, авіацією повністю розбив іншу роту наших морпіхів. Ми отримали наказ терміново зачистити селище, щоб мати змогу перегрупуватися. Моя штурмова група висунулася по лівому флангу, інша, де був Зеля, по правому. Ми затиснули ворога в кільце, вибили й зачистили територію. Зайшли у напівзруйнований двоповерховий будинок, щоб перепочити. Коли вийшли перекурити, росіяни вже взяли нас у кільце. Почався бій, і в нас швидко закінчився боєкомплект. Колим ми стояли за кутом будинку, у трьох метрах від нас прилетів снаряд, і Денис отримав поранення в живіт. Я затяг його в гараж, надав допомогу. Зеля сказав: «Зроби так, щоб моя мама нічого не потребувала». Я відповів: «Обіцяю, якщо виживу». Він попросив запалити цигарку, зробив дві затяжки, і серце Дениса зупинилося», – розповів Кірпич.

Тіло побратима він зміг перевезти до стадіону футбольного клубу «Маріуполь» і поховати поруч.

«З хлопцями викопали яму глибиною два метри, поклали тіло на дошки. В руки – берет. Зробили хрест і повісили на нього Денисів жетон», – поділився болючими спогадами морпіх, який пробув у російському полоні понад три роки.

Станом на листопад 2025 року тіло Дениса Зеленського все ще залишається на окупованій території.

Воїна посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

У Дениса залишилися мати, старший брат і племінниці.

*** Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.