В’ячеслав народився у Чернігові. Навчався в школі №21, згодом переїхав до бабусі в село у Менському районі, де закінчив старші класи. Опанував професію токаря у Чернігові. Працював на різних роботах, їздив на заробітки за кордон. Останнім часом був водієм на нафтобазі: розвозив газ по АЗС. Жив у селі Павлівка, що в передмісті Чернігова, разом із дружиною виховував сина.
«Мій чоловік був дуже працьовитим. Він допомагав усім. Добре розумівся в техніці, ремонтував машини. В’ячеслав завжди намагався заробити, щоб ми почувалися добре… Я останні дні просила, щоб він поїхав з Павлівки, бо страшні обстріли вже були. Але він не хотів», – розповіла дружина Наталія.
17 березня 2022 року В’ячеслав із товаришем віз для захисників запчастини для ремонту генератора, потім ще мав привезти пальне для цивільних, які ховалися у підвалі в селі. Дорогою почався обстріл і чоловіки зупинилися на заправці, де було укриття.
«Його товариш забіг першим. В’ячеслава поранило осколками, але він ще зміг дійти до укриття. Товариш знайшов «швидку», чоловіка забрали до лікарні. Його поїхали шукати того ж дня, та він уже був мертвим», – додала Наталія.
18 березня 2022 року В’ячеслава поховали на кладовищі. Рідних на похороні не було, бо за кілька днів до трагедії чоловік вивіз сім’ю до села, де жила його бабуся.
«Я вдячна його друзям, які організували поховання, навіть у церкву звозили під обстрілами. Мій чоловік був дуже активним, організатором. Він гуртував людей, щоб допомагати військовим. Коли він загинув, то люди почали виїжджати, вивозити родини, бо з кожним днем залишатися було дедалі небезпечніше», – сказала дружина.
У В’ячеслава залишилися дружина, син і брат.
