Віталій народився 16 травня 1985 року в місті Городок на Хмельниччині, в сім'ї бухгалтерки та токаря. Згодом родина переїхала до містечка Сатанів. Коли Віталію було 11 років, трагічно загинув батько. Відтоді мати виховувала його та сестру сама. Після закінчення 9-го класу Сатанівської загальноосвітньої школи хлопець опанував спеціальність фельдшера у Чемеровецькому медичному училищі. Після строкової служби в армії, Віталія призначили завідувачем фельдшерського пункту у селі Варівці, що на Городоччині. Проте, за спеціальністю чоловік працював недовго: згодом став різнороб у Хмельницькому, а потім поїхав до Києва. Життя змусило братися за будь-яку роботу, тож Віталій працював у продовольчих магазинах, охоронцем у будівельному домі. А у 2016-му влаштувався на Броварський алюмінієвий завод оператором фарбувально-сушильної лінії.
У травні 2024 року Віталій добровільно долучився до ЗСУ. Пройшов тримісячний вишкіл поблизу Житомира. Боронив Батьківщину у складі 132-го окремого розвідувального батальйону на посаді розвідника-радіотелефоніста. Мав звання солдата.
Посмертно Віталія Александрова нагородили орденом «За мужність» III ступеня.
«Віталій не раз ризикував життям, витягував побратимів з пекла. Ми чекали виходу на зв'язок, жили від дзвінка до дзвінка. 6 жовтня він вийшов на бойові позиції з побратимами. 19 жовтня я отримала сповіщення, що мій чоловік зник безвісти. Жевріла надія, мозок малював безліч сценаріїв, у яких він залишився живий: полон, інвалідність, але головне, щоб живий! Два тижні безсоння, постійного гортання стрічок новин, телеграм-каналів, вдивляння у кожне живе та мертве обличчя обірвалися 4 листопада сповіщенням про смерть. Віталік – це промінь сонця у похмуру погоду, це мій найкращий чоловік, друг, опора та мій захист від будь-яких негараздів. Тепер він мій Янгол-охоронець, і я відчуваю його поряд», – розповіла дружина Ольга.
Поховали захисника у селі Мартинківці Хмельницької області.
У Віталія залишилися дружина, сестра та племінники.
