Віктор народився 2 грудня 1976 року в місті Ланівці Тернопільської області. Ім’я йому обрала старша сестра Галина. У 1980 році родина переїхала до Рогатина на Івано-Франківщині. Там Віктор закінчив школу №2 – нині ліцей імені Братів Рогатинців.
«Ніколи не капризував, був спокійним, задумливим, маленьким мрійником. Брав участь у святкових заходах, добре знав математику, любив читати. Біля нього завжди збиралося багато дітей: Вітя розповідав їм історії з книжок або вигадував свої. Його неможливо було насварити, бо все переводив на жарт. Любив природу, тварин, особливо котів і собак. Йдучи зі школи, міг годинами стояти біля потічка, вдивлятися у дерева, слухати шелест листя. Здавалося, що він розмовляє з природою. Коли подорослішав, то найбільше любив риболовлю, гуляти лісом і збирати гриби», — розповіла мати Марія Йосипівна.
Віктор закінчив Рогатинський аграрний коледж, а згодом і Чернівецький технікум залізничного транспорту. У 1994 році проходив строкову службу в танкових військах.
«Коли приїжджав до мене на вихідні – це було справжнє свято. Син привозив різні продукти й дуже смачно готував: голубці, солянку, розсольник, борщ», – поділилася спогадами мати.
Працював залізничником у Ходорівській дистанції колії ПЧ-18. У 2006 році Віктор одружився, у сімʼї народилося троє дітей.
«Син ніколи не жалівся, сам вирішував свої проблеми. Відрізнявся стійкістю та терпінням», – сказала Марія Йосипівна.
У 2015 році Віктор підписав контракт із 36-ю окремою бригадою морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського. Під час боїв поблизу Маріуполя зазнав перелому ключиці та кульових поранень у ноги.
«Брат довго лікувався, і щоб не марнувати час, вирішив здобути вищу освіту для подальшого розвитку у військовій справі. У 2017 році він вступив на заочне відділення Бережанського агротехнічного інституту. Після одужання у квітні 2021 року Віктор знову приєднався до побратимів-морпіхів», – розповіла сестра Галина.
За життя Віктор мав низку нагород: медалі «За оборону Маріуполя», «Учасник бойових дій», нагрудний знак «Захисник рідної землі» та відзнаку Президента України «За участь в антитерористичній операції».
На початок повномасштабної війни Циган був командиром гармати розрахунку самохідної артилерійської батареї самохідного артилерійського дивізіону.
«25 лютого – день, який назавжди закарбувався в нашій пам’яті. Тоді був перший дзвінок від Віті. Він говорив лише хвилину, але з гордістю сказав, що вони стоять за Україну й тримають Маріуполь, – розповіла племінниця Маріанна. – Зв’язок швидко обірвався, та він встиг сказати найголовніше: «Маріуполь – наш. Ми боремось за Україну!». А трохи згодом прийшло повідомлення, яке ми ніколи не забудемо: «Перемога або смерть». 2 березня був останній відеозв’язок. Він не хотів багато розповідати, щоб ми не хвилювалися. Був у танку разом із побратимами, усміхнений, втомлений, але сповнений віри у перемогу. Показував, як влаштований танк, розповідав, як стежать за ворогом. Казав, що вони голодні, але з усмішкою додав: «У нас залишилися лише рафаелки, як же смачно ми їх їли!». Тоді по рації передали, що везуть сало, і зв’язок обірвався».
5 березня Віктор повідомив, що ворог глушить зв’язок. Щоб зателефонувати, потрібно було підніматися на висоту, тому телефонували побратими по черзі. Під час одного з дзвінків Циган сказав, що вони закопали документи, аби ті не потрапили до ворога.
10 квітня Віктор востаннє подзвонив матері. А 17 квітня рідні дізналися, що бійці з металургійного заводу імені Ілліча потрапили в полон.
«Ми чекали Вітю живим, але він повернувся майже через два роки – у домовині. У червні 2022 року росіяни передали його тіло, і понад півтора року він лежав у Києві. Лише 8 березня 2024 року наш Герой повернувся додому на вічний спокій», – розповіла племінниця.
Марія Йосипівна розповіла, що син любив квіти й засадив ними все подвір’я.
«Я тепер розмовляю з квітами, любуюся ними. Це моя психологічна, заспокійлива й лікувальна терапія. Ніколи не думала, що колись у кожній пташці, у кожній квіточці, у кожному метелику бачитиму свого сина. Залишилися лише біль, сльози і могила Віті», – сказала мати.
Поховали морпіха 9 березня 2024 року на кладовищі села Верхня Липиця Івано-Франківської області.
20 червня 2024 року на фасаді ліцею імені Братів Рогатинців встановили меморіальну дошку на честь оборонця Маріуполя.
У Віктора залишилися троє дітей, кохана, мати, батько, сестра, брат і племінники.
*** Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.
