Андрій народився 27 листопада 1965-го в Маріуполі. У 15 років разом із батьками і братом переїхав до Києва. Закінчив там школу, потім навчався на машиніста в залізничному коледжі. Працював за спеціальністю, а згодом вивчився на кухаря в Одесі.
«Тато любив життя, йому все було цікаво. Постійно здійснював якісь маленькі, але все одно мрії. Був на позитиві: тут війна почалася, а він такий – завжди бороду хотів відпустити, тепер можна! А ще був дуже щедрий і вмів дуже гарно залицятися. Коли йому було 29 років, у ресторані побачив мою маму і вразив її.
Він обожнював тварин. Коли мені сповнилося 6 років, мене збирали в школу, і я побачила в зоомагазині хом’ячка. І так мені його захотілося, але мама не дозволила. І от я тихенько плачу на задньому сидінні. Батько дізнався причину, розвернув машину та купив мені того хом’яка», – розповіла донька Ганна.
Останні роки Андрій працював у компанії «Нова пошта». Був розлученим – із колишньою дружиною виховав сина й доньку.
У перший день повномасштабного вторгнення Андрій пішов до військкомату і став на облік. Потім записався у територіальну оборону. Згодом служив у 23-му окремому батальйоні спеціального призначення Окремої президентської бригади імені гетьмана Богдана Хмельницького.
«Тато обожнював грати в нарди. Цій грі його навчила його мама, моя бабуся, а він вже вчив всіх інших: нас із братом, колег, побратимів. Мріяв про нарди ручної роботи. Друзі дізналися про це і замовили йому такий подарунок, – розповіла Ганна. – 11 серпня йому мали їх доставити, і він радісний повертався до Краматорська. Нарди прийшли, але батько їх вже не побачив».
