Сергій народився в Кахастані. Там закінчив школу. Потім здобув військовий фах. Служив у республіці Тува. Згодом в одній зі шкіл Казахстану викладав фізкультуру. У 1990-их переїхав до селища Глухівці Вінницької області. Працював електриком і будівельником. Займався землеробством, любив техніку.
З перших днів повномасштабного вторгнення чоловік займався фізичною підготовкою всіх бажаючих. Згодом приєднався до лав 38-го окремого стрілецького батальйону ЗСУ. Там продовжував навчати побратимів. У травні вже був на передовій. Обіймав посаду командира роти і разом із підлеглими воював на першій лінії. Отримав кілька контузій, але щоразу якомога швидше хотів повернутися на війну.
«Наш тато був людиною з великої літери, він завжди нам допомагав. До всіх ставився з повагою. Любив займатися землеробством. Своїми силами побудував будинок, гараж та всі прибудови. Виростив двох синів, мав онука. Усі побратими, які з ним воювали, говорили про нього лише хороше, розповідали, яким відважним командиром він був. Рятував життя. Отримав дві контузії, втратив слух на одне вухо. Йому виповнилося 56 років, а через 10 днів він загинув. Це мав бути його останній вихід, після якого він хотів приїхати у відпустку… Усім не вистачає його підтримки, його порад, без нього опускаються руки», – розповів молодший син офіцера Євгеній.
Воїна поховали в Глухівцях.
Вдома на Сергія чекали мама, дружина і двоє синів.
