Олексій Дмитрук народився 7 квітня 1991 року в Криму. За рік сім’я переїхала до села Улянівка на Миколаївщині, а згодом – до міста Новий Буг. Олексій з дитинства був відповідальним, цілеспрямованим, світлим, добрим. Після школи опанував одразу три професії у Казанківському професійному аграрному ліцеї: водія, автослюсаря і тракториста.
«Чоловік в селі працював трактористом, в тому числі збирав врожай. Багато часу проводив в полі. Льоша, коли був малий, сідав на велосипед і мчав до батька. І вони разом їздили на тракторі. Сину це дуже подобалося. Тому і не дивно, що Олексій обрав саме цю спеціальність», – пояснила його мати Зінаїда.
Олексій працював на складі вантажником. Зінаїда пригадує, як в дитинстві син, коли грав з пластмасовими солдатиками, говорив: «Мамо, коли я виросту, то буду військовим!». У 2010 – 2012 роках проходив строкову службу в морській піхоті у Севастополі. А у жовтні 2014 року Олексія призвали боронити Батьківщину від російських окупантів. Брав участь в АТО, а в грудні 2018-го підписав контракт із полком «Азов» та обійняв посаду інструктора з водіння.
Востаннє батьки бачили Олексія влітку 2021 року. Він тоді приїздив з Маріуполя у відпустку додому. Допомагав батькам перекривати дах будинку. Трирічний контракт Кіпіша добігав кінця, тож тоді між рідними сталася серйозна розмова – батьки не хотіли, щоб Олексій підписував новий:
«І я, і тато, як могли, відмовляли, адже син на війні від самого початку. Хотіли, щоб він з’їздив за кордон, знайшов там роботу. Льоша погодився, сказав, що до кінця контракту залишилося відслужити лише 4 місяці. Але так і не звільнився», – розповіла мати.
Для побратима на псевдо Пчела він був наставником, завжди в усьому допомагав:
«А яким він був щирим, таких людей справді мало. Щиро сміявся. Щиро радів. І не боявся протистояти керівництву, бо завжди був за справедливість. Був водієм-механіком «мотолиги». Він зловив дзен і кайфував від своєї роботи. А ще був метушливим, тож позивний «Кіпіш» йому дуже личив. Вибуховий, але водночас швидко відходив. У Маріуполі він активно бився з ворогом. Людина-трудяга. Допоки у нього була «мотолига», робив все, щоб техніка знищувала ворога. Кіпіш заслужив, щоб про його героїзм пам’ятали», – сказав Пчела.
Востаннє Олексій виходив на зв’язок з рідними вже з Азовсталі: «Батьку, ми не здали своїх позицій, ми трималися. Азовці стануть легендою!». 5 травня 2022 президент підписав указ про нагородження оборонця Маріуполя орденом «За мужність» III ступеня.
Про те, що син був в бараку і загинув в Оленівській колонії, батьки дізналися від знайомої. А вже потім побачили списки страчених. 14 червня 2023 року родина отримала результати ДНК-експертизи.
Попрощалися з воїном у Новобузькій громаді біля Будинку культури.
За життя Олексія нагородили відомчою відзнакою Національної гвардії України «За стійкість та незламність». А 3 листопада 2023 його посмертно відзначили орденом «За мужність» II ступеня.
У захисника залишилися батьки, дружина та доньки.
На Алеї слави «Пам’яті нескорених» у Новому Бузі встановили пам’ятний знак на честь Олексія Дмитрука.
***
Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.
