Олексій був родом з міста Зміїв Харківської області. Жив з родиною в селі Бутівка. Закінчив Зміївську школу №1 та Харківський машинобудівний коледж. Був за фахом меблярем-встановлювачем. Загартовувався. Обожнював волейбол, пляжний волейбол, катання на велосипеді.
Чоловік став на захист Батьківщини на початку повномасштабної війни. З березня 2022-го близько року чергував на блокпостах. Декілька місяців спав в автівці у спальному мішку, поруч ставив розкладне крісло, столик, а над авто розтягнув маскувальну сітку. Так і отримав своє псевдо. Потім він долучився до 23-ої окремої механізованої бригади ЗСУ. Воював на посаді стрільця.
«Льоша був світлим, веселим, оптимістичним. Перше, що кажуть, коли про нього згадують, – доброта. Він був хорошим другом і завжди мав підхід до людини. Ще був дуже сімейний. В нього було загострене відчуття справедливості. Коли його призвали, то він казав, що йде захищати українські родини. Казав, що йде, щоб не допустити, аби російський танк стояв у рідному місті і селі… Того дня, 5 червня, після танкового обстрілу один побратим загинув на місці і ще троє були поранені. Чоловіку відірвало ногу, йому надали першу допомогу. Але живим довелося кинути поранених і тікати. Вибратися із машини Льоша не міг. Хлопці відстрілювалися до останнього, поки автівка не згоріла разом із ними…» – розповіла його дружина Вікторія.
Посмертно військового нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Олексій був кремований. Прах розвіяли на кручами в рідному місті Зміїв.
У Героя залишились мама, двоє рідних братів, дружина і донька.
