Олег народився і виріс у Маріуполі Донецької області. Хлопчик ріс без батька. Дідусь-ветеран Другої світової війни заклав в онука любов до України та зацікавив історією. Олег закінчив Приазовський державний технічний університет, майже 10 років працював на металургійному комбінаті Ілліча.
Коли почалася російсько-українська війна 2014 року, Олег долучився спочатку до територіальної оборони, а потім вступив лав тоді ще добровольчого батальйону «Азов». Брав участь у боях за Мар’їнку, Широкіне, Павлопіль, Маріуполь. 2015 року отримав поранення, до кінця 2019 року Кельт служив у полку «Азов», командував мінометним взводом.
Олег звільнився за станом здоров'я і присвятив час родині. Чоловік любив подорожувати, тому вирішив деякий час пожити з родиною за кордоном. Коли почалася повномасштабна війна, він був у Словаччині. Однак, не вагаючись, повернувся до України, щоб знову взяти зброю до рук та встати на захист Батьківщини.
Кельт воював на Київщині, однак весь час переживав за рідний Маріуполь та побратимів, які були там. І коли він дізнався, що готується спецоперація з відправки туди людей на допомогу, то очолив першу групу десанту.
«Він привіз із собою багато людей і цим допоміг, але найголовніше, що він привіз – це була надія», – розповів колишній командир полку «Азов» Максим Жорін.
За цей подвиг та героїзм його було посмертно нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
«Олег любив порядок у всьому, від складених книжок у дитини на столі до повністю спланованого в найдрібніших деталях бойового завдання. Він з легкістю визначав здібності людини і кожному ставив завдання, яке ця людина може виконати. А потім питав про результат, який під його чітким керівництвом не міг бути поганим», – розповіла дружина захисника Ольга.
Лише на початку червня тіло Кельта змогли обміняти і доправити у Київ. Його впізнали за татуюванням.
У Героя залишилися дружина, син і донька.
