Максим народився в місті Києві. Там закінчив школу та технікум електронних приладів. У 2003 році разом із батьками переїхав до міста Миргород на Полтавщині. Максим опанував професію кухаря-кондитера в місцевому професійно-технічному училищі №44. Працював у санаторії імені Миколи Гоголя. Згодом чоловік вирішив перекваліфікуватися: здобув освіту в Київському медичному коледжі та став медбратом у столичній клініці.
«Він був хорошим другом, вмів дружити, можна було на нього покластися. Коли траплялася ситуація, в якій ми сумнівалися, то Максим завжди обирав чинити по совісті та честі», – сказав друг Євген.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, у клініці активно допомагали пораненим: транспортували та надавали першу медичну допомогу. Максим не зміг залишитись осторонь, тому 24 вересня 2022 року став на захист своєї країни.
«Максимко був турботливим сином з самого дитинства. Куди б не глянуло моє око в будинку – це Максим привіз, це Максим подарував, це Максим купив. Коли я дізналась що син пішов добровольцем в ЗСУ, я запитала: «Для чого ти це зробив? У тебе ж хвора спина» (у нього було п’ять гриж в зоні попереку). Він відповів мені: «А ти б хотіла, щоб вони завтра були тут?». Більше до цього питання ми не поверталися.
Ми спілкувались з ним кожного дня, коли він не знаходився на нулі. «Привіт мамуль, Як ти?». Лише він називав мене мамулею. Я вислуховувала його, давала підтримку, іноді він мені давав слушні поради. Він ніколи не скаржився, не вихвалявся. Поводитися рівно та спокійно. Тяжко переживав втрату друзів. Молила Бога за нього», – розповіла мати захисника Валентина.
Максим воював у складі 92-ї окремої штурмової бригади імені кошового отамана Івана Сірка. Обіймав посаду старшого стрільця-оператора.
«Він був одним із найсміливіших побратимів. Завжди носив з собою багато медикаментів, щоб допомогти товаришам. Йшов на найстрашніші завдання і проявляв себе дуже мужньо. До всього підходив з розумом і робив свою роботу якнайефективніше. Завжди намагався бути життєрадісним. Смерть Максима дуже великий удар по нашому підрозділу. Ми втратили справжнього героя, дуже сильного бійця і дуже гарну людину», – розповів побратим Олександр.
«Він був з тих, хто попри труднощі не піддавався паніці. Завжди залишався спокійним і рішучим, готовим виконати будь-яке завдання. На початку літа нас знову відправили на штурм. І трапилася біда, ми втратили друзів. Максим, наскільки я пам’ятаю, дістав контузію, і слух в нього трохи постраждав. Але, як і раніше, він не став жалітися. Він продовжував виконувати задачі попри біль. Це була його суть: залишатися сильним. Але смерть друзів, втрата тих, хто поруч з тобою, неминуче змінює людину. Максим був тим, хто не залишав, не здавався і навіть після всього продовжував стояти», – додав побратим Сашко.
Посмертно Максима Фещука нагородили орденом «За мужність» III ступеня. Також йому надали звання «Почесний громадянин Миргородської громади».
Захисника поховали на місцевому кладовищі на Дранках у місті Миргород.
У Максима залишилися мати, брат, син і донька.
