Віктор народився в селі Соснівка Вінницької області. Там закінчив школу. З 1987-го по 1989 рік проходив строкову службу. Після армії одружився та переїхав в місто Козятин Вінницької області. Працював водієм у комунальному підприємстві «Чисте місто». Цікавився машинами та їх ремонтом. Дуже любив тварин.
Під час повномасштабного вторгнення, у грудні 2022 року, Віктор був призваний до лав Збройних Сил України. Служив у 184-му окремому батальйоні територіальної оборони 122-ої окремої бригади територіальної оборони. Обіймав посаду водія-стрільця стрілецького відділення стрілецького взводу стрілецької роти.
«Мій тато був тим, хто завжди був поруч. Він вчив мене їздити на машині – терпляче, з усмішкою, навіть тоді, коли я нервувалась чи щось не виходило. Він не просто показував, як керувати – він вчив вірити в себе. Його голос був спокійним і впевненим. Я знала: поки він поруч, нічого не страшно. Навіть коли за вікном йшов сніг чи лив дощ, я знала, що тато прийде. Він завжди йшов на допомогу, не чекаючи подяки, не ставлячи умов. Та, мабуть, найбільше тепла залишилось у спогадах про те, як він проводив час зі своїм онуком. Вони годинами могли гратися, щось майструвати в гаражі. Мій син досі згадує дідуся, який з ним грав, скрізь із собою брав, катав на скутері та велосипеді навколо двору. Тата більше немає поруч, але він живе в кожному дні. У мені, в онукові, в тих маленьких речах, які залишив після себе. У добрі, яке він сіяв усе життя. І я ніколи не перестану дякувати за те, що мала такого тата», – написала донька Ольга.
Віктор Кравчук нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня і медаллю від Православної церкви України «За жертовність і любов до України». Посмертно йому присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин».
Поховали воїна на Алеї Слави кладовища в місті Козятин.
У Віктора залишились дружина, донька, син та онук.
