Руслан народився у Воркуті. Його мама була українкою, а батько – росіянином. Хлопець добре навчався, займався спортом, грав на кларнеті в оркестрі. Любов до гарної книги та музики у нього залишилася на все життя. На канікулах Руслан із сестрою відпочивали в бабусі – в місті Дубно на Рівненщині. Там їм дуже подобалося. Згодом сестра вступила до університету в Рівному, а потім Руслан переїхав до Дубна і став студентом будівельного фахового коледжу. Вивчився на газозварювальника. Невдовзі в Україну повернулася і мама Руслана.
Після навчання хлопця призвали на строкову службу на Івано-Франківщину. Після цього він два роки служив за контрактом у Дубні. У 2001 році поїхав на заробітки до Португалії, щоб мати фінансову основу. Працював у автотранспортній компанії і сервісних компаніях – обслуговував вантажівки. Там йому подобалось, але мріяв повернутися в Україну і купити квартиру в Рівному. У 2019 році Руслан повернувся додому і почав працювати у вантажному депо Нової пошти в Дубно.
Руслан був веселою, доброю, чуйною, відкритою людиною. Мав багато друзів, вів тихе і спокійне життя, допомагав рідним.
У червні 2022 року чоловіка мобілізували. Спершу ніс службу в тилових частинах на заході Україні. У грудні 2023-го поїхав на Чернігівщину, де мав вчатися на мінометника. Однак всі дні навчання пролежав у госпіталі через високий тиск та інші ускладнення хвороб. Попри це, потрапив до складу 117-ої окремої важкої механізованої бригади. З кінця 2023-го брав участь у штурмах, відбивав атаки ворога на позиції українських захисників біля Оріхова Запорізької області.
«Розповідав, виходять на позиції 10 людей, а повертається троє… Лікуватися після поранення він прийшов додому іншою людиною. Замкнутим, мовчазним», – говорить мама Ніна Юхимівна.
З червня 2024 року Руслан перебував під Покровськом. Там уже не брав участі в боях через стан здоров’я. Виконував різні супровідні завдання.
У Руслана залишились мама, сестра та племінниця.
