Олександр Бабаєв народився 21 липня 1993 року в Кривому Розі на Дніпропетровщині. Спочатку навчався в гімназії №29, потім закінчив три курси будівельного коледжу. Відвідував туристичний гурток, займався спортом.
«Сашко завжди був енергійним, мужнім, доброзичливим», – сказала мати Ольга.
У квітні 2015 році хлопця призвали на строкову службу, проходив її в частині при танковому університеті в Харкові. У вересні Олександр підписав контракт із ЗСУ та отримав направлення на навчання на полігоні «Десна». Звідти повернувся у Харків вже командиром танка. Згодом чоловіка перевели до 30-ї окремої механізованої бригади, яка базувалася у місті Звягель Житомирської області.
У складі цього підрозділу він прослужив 3 роки, брав участь в АТО/ООС. На початку грудня 2018 року повернувся додому та підписав контракт з Криворізькою 17 ОВМБр. Обіймав посаду командира танка та командира управління відділення у взводі зв’язку танкового батальйону. Мав медаль «За звитягу та вірність».
«Сашунька дуже любив тварин. У нашій родині завжди були собаки. З однієї з ротацій Сашко повернувся додому з цуценям породи алабай, дав йому кличку Рекс. Кілька разів син їздив з ним на службу. Останнього разу Рексік залишився вдома та разом з нами чекав свого господаря-друга», – розповіла мати.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Бабай був на ротації. Місцем постійної дислокації його підрозділу було селище Мангуш неподалік Маріуполя. Перші бої були у Волновасі. 28 лютого частина батальйону відправилася до Маріуполя.
«Коли заходили у місто, їх обстріляла тероборона. Не було зв’язку, тому вони не знали, хто йде. Тоді мій синочок отримав поранення правої руки та зі своїми хлопцями з танка потрапив у шпиталь, – розповіла Ольга. – Коли в перших числах березня Маріуполь вже був в облозі, побратими забрали їх звідти. Як потім стало відомо, через три дні усіх, хто був в тому шпиталі, росіяни розстріляли. Батальйон сина базувався на заводі «Азовмаш». Коли хлопцям вдавалося вийти в пошуках якоїсь провізії, Сашко збирав дітей, які розгублені бродили, годував їх, огортав своєю любов’ю та включав їм мультфільми на телефоні, на якому ще трохи лишалося заряду. Він дуже любив діточок, як своїх, так і інших».
10 квітня бійці вийшли на прорив, але він не вдався, оскільки російська армія щільно бомбила. Проте, вдалося перейти на завод Ілліча. Того дня Олександр востаннє був на зв'язку з мамою. 11 квітня хлопці знову пішли на прорив, а Бабай залишився з пораненими. 12 квітня бійці потрапили в полон.
«Першу звістку про Сашеньку ми отримали у січні 2023 року. Так ми дізналися, що він знаходиться у СІЗО №2 міста Вязьма. А 3 січня 2024 року була ще одна звістка від звільненого військовополоненого, який перебував з моїм синочком у Вязьмі 1 рік 8 місяців. Навіть хоч щось почути про свою дитину для мене вже було щастям, – поділилася Ольга. – Він розповів, що Сашко мріє про заварний крем і, коли повернеться, спробує усі торти з магазина, в якому я тоді працювала. А ще мріяв зробити вдома ремонт і гуляти зі своїм синочком. Також розповів, як Сашко мужньо та непохитно тримався у полоні та допомагав триматися іншим. Я дуже пишаюся ним і з гордістю можу сказати, що виховала гідного та мужнього сина».
Ольга мільйони разів уявляла їхню зустріч, як вона буде міцно обіймати сина і плакати від щастя.
«Навіть коли мені повністю підтвердили збіг по ДНК, я все одно ще сподівалася на диво. Та останню надію в мене все ж таки забрали: з Києва привезли відеоогляд решток моєї дитини. Разом з молодшим сином дивилися. Від страху затамував подих, а з очей текли сльози. Ми впізнали Сашуню по татуюваннях», – сказала Ольга.
Воїна поховали 5 серпня 2025 року на Алеї Слави кладовища «Всебратське Нове» у Кривому Розі.
Посмертно Олександра нагородили нагрудним знаком «За заслуги перед містом» III ступеня.
У нього залишилися мати, батько, молодший брат і син.
*** Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.
