Євгеній народився 6 квітня 1998 року в селі Слобода-Шаргородська Вінницької області. Навчався у Львівському національному університеті імені Івана Франка на історичному факультеті. Його вабила не просто наука – він прагнув розуміти свою країну, світ і місце людини в ньому. Захоплювався історією та багатьма видами спорту, особливо футболом і боксом. Любив грати у шахи та мріяв стати футбольним коментатором.
Євгеній з багатодітної родини: його батько помер у 2012 році, мама сама виховувала шістьох дітей. Молодший брат Володимир служить у лавах «Азову», а старший брат Вячеслав на псевдо Маус поліг 15 квітня 2022 року у Маріуполі під час прориву на Азовсталь.
Після початку повномасштабного вторгнення Євгеній був у Польщі. Він допомагав тим, хто втікав від війни, але після загибелі брата повернувся до України, щоб боротися за свій народ.
«Не зможу спокійно жити, ховатися за довідкою «брата загиблого» і дивитися в очі молодшим захисникам, які віддають свої життя», – говорив він матері.
Євгеній служив командиром розрахунку гармати в артилерійському підрозділі 12-ї бригади спеціального призначення НГУ «Азову».
«Він був світлою людиною – життєрадісний, веселий, розумний, він легко знаходив спільну мову з кожним. Завжди з усмішкою, з теплим словом, із жартами, з яких можна було писати книги, – розповіла рідна сестра Наталія Браславець. – Брат писав смішні вірші, від яких просто щелепа боліла, пізніше писав патріотичні, але вони не проходили цензури. З друзями знімав кумедні відео, і тепер ці записи мов дорогоцінні уламки щастя, що залишилися нам на згадку. Коли він приїжджав додому, дім ніби оживав. Його було чути здалеку – то співав, то насвистував якусь мелодію, і в тому звучала його душа: весела, щира, жива. Але коли мова заходила про війну – він змінювався. Ставав серйозним, зосередженим. Майже нічого не розповідав. Носив усе в собі. Мовчки ніс свою відповідальність, не нарікаючи, не хвалячись. Він просто знав, що має робити. І робив. Ми завжди вірили, що він не створений для війни. Він міг бути волонтером, творити добро іншим шляхом, але обрав саме цей. Шлях, який вимагав сили, рішучості та самопожертви. І пройшов його гідно».
«Йому можна було довірити все – і таємниці, і власне життя. Він був братом не по крові, а по духу. Надійний, дисциплінований, вмотивований боєць, який завжди тримався гідно. Людина, яка не потребувала багато слів – його вчинки говорили за нього», – говорять побратими.
Поховали Євгенія Кушніра у рідному селі на Алеї Героїв.
У нього залишилися мама Людмила, брати Богдан та Володимир і сестри Наталія й Тереза.
