Петро народився в селі Андріївка Львівської області. Навчався у школі в селі Розжалів. У 1993 році здобув фах слюсаря-сантехніка у Белзькому СПТУ №13. У 1998 році пішов у монастир, бо шукав покликання в чернечому житті, але через хворобу батька повернувся додому. Працював зварювальником. У 2000-му одружився. У шлюбі пара пробула 15 років, за цей час у них народилося 8 дітей.
Після розлучення у 2015-му чоловік пішов до лав ЗСУ. Через рік підписав контракт із 80-ою окремою десантно-штурмовою бригадою. Пройшов навчання та обійняв посаду механіка-водія зенітної ракетної батареї. Брав участь в АТО/ООС на Донбасі, і вже не бачив себе без служби. З початком повномасштабного вторгнення Петро разом із побратимами продовжував захищати рідну країну від окупантів.
У квітня 2022-го воїн був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, а вже посмертно – орденом «За мужність» ІІ ступеня.
«Він вже не бачив себе без ЗСУ. А його улюблена частина, в складі якої він служив і якою жив, стала для нього другою сім'єю. Коли тато приїжджав, завжди ходив з нами гуляти в ліс чи до озера і все казав: «Діточки, бережіть маму і вчіться, вчіться», а ще: «Любіть Україну, живіть нею, пам'ятайте, що прийде час і ви будете її будувати. На вас тримається майбутнє нашої України». Тато дуже любив Батьківщину. Коли він повернувся з АТО, мама просила його не підписувати більше контракт. І ми, і його брат просили про це, але він сказав, що не може більше жити без своїх хлопців, що ЗСУ – це його мрія. Він дякує Богу за нас, але військо для нього – життя. Коли побратими приїжджали до нас, то казали, що Дід Панас завжди міг підбадьорити усіх, навіть у найскладніших обставинах», – таким пригадують загиблого його діти.
Поховали Петра у місті Городок на Львівщині.
У нього залишились брат, 8 дітей, онука, близькі, друзі та побратими.
