«При виході з магазину ми взяли одного російського військового в полон. Станіслав дістав РПГ і вистрілив по бензовозу. Троє російських військових почали тікати. Станіслав побіг за ними… Я шукав його після бою, але марно. Пізніше його пораненим знайшли побратими», – пригадує побратим Дмитро Шмагайло.
У руках Станіслав тримав гранату з вирваною чекою: в полон він здаватися не збирався. Чоловіка евакуювали в лікарню до Ніжина вже непритомного. Там він помер від отриманих поранень.
Станіслав народився в селі Талалаївка Чернігівської області. Згодом родина переїхала до Ніжина. Там він закінчив школу, вивчився на водія, відбув строкову службу. Після армії працював у торгівлі. А потім зайнявся підприємницькою діяльністю. Спочатку продавав автозапчастини на місцевому ринку, а згодом збудував власний магазин.
«У 2013-му Станіслав регулярно їздив на Майдан. У ті страшні дні розстрілів вивозив людей до лікарень. А далі почалося АТО, спочатку забрали нашого кума, а Станіслав за місяць пішов на війну добровольцем», – розповідає дружина Наталя.
На сході чоловік воював трохи більше року у складі 41-го БТРО.
«Ми були зі Станіславом в одному батальйоні в 2014 році. Якось стояли біля Єнакієвого. Нам конче потрібні були тепловізори. Стас поїхав. У Ніжині зібрали гроші і він за 5 днів привіз нам ті тепловізори», – пригадує Анатолій.
Після АТО чоловік активно зайнявся громадською діяльністю. Створив у Ніжині ветеранську громадську організацію, при місцевому ТЦК – музей АТО. А ще долучився до того, щоб сільські громади переходили з московського патріархату до ПЦУ. Він особисто фінансував юристів, які допомагали правильно оформити цей перехід.
Він говорив рідним, що війна триватиме й далі. Тому разом із побратимами влаштовували вишколи, купили зброю, наймали інструкторів. А ще Станіслав підтримував місцеву молодіжну патріотичну громадську організацію «Дозір Крук».
«В грудні 2021 року вони з побратимами розробили план евакуації родин. Коли з України почали виводити одне за одним консульства інших країн, стало зрозуміло, що ось-ось почнеться. Спершу говорили про 16 лютого, але тоді нападу не сталося. То я й попросила чоловіка поїхати в Трускавець відпочити, бо невідомо скільки нам часу ще залишилося. І він послухав. Ми вже мали повертатися додому, а тут Путін виступив. Я бачила, як Станіслав змінюється на очах. А вже наступного ранку о 4 годині він поїхав додому, а ми залишилися», – говорить Наталія.
З 24 лютого 2022 року Станіслав обіймав посаду головного сержанта роти охорони Ніжинського рТЦК та СП. Він був одним з організаторів оборони Ніжина в перші дні вторгнення. Як боєць мобільної вогневої групи, неодноразово брав участь у засідках на колони окупантів.
Дружина Наталія напередодні загибелі розмовляла з чоловіком. Він просив помолитися за нього, казав, що йдуть важкі часи. А наступного дня побратим повідомив про його загибель.
Поховали захисника на кладовищі в Ніжині, де він жив із родиною. Одну із центральних вулиць міста, яка носила назву Московська, перейменували на честь Станіслава. У селі Дорогинка на місці, де знайшли воїна, побратими встановили пам’ятний хрест на його честь.
У Станіслава залишилася дружина, двоє дітей, мама і сестра.
До середини липня 2024-го на сайті електронних петицій триває збір підписів за присвоєння Станіславу Прощенку звання Героя України.
