Владислав народився і виріс в місті Вовчанськ Харківської області. Закінчив 11 класів Вовчанської гімназії. Згодом працював будівельником, був співробітником друкарні. Займався спортом, любив компʼютерні ігри. Але ще зі шкільних років марив військовою службою та хотів вступити в Академію Нацгвардії або ХНУПС, проте його не взяли через ваду серця. Та це його не зупинило, і він врешті підписав контракт із Національною гвардією України.
Коли почалася повномасштабна війна, хлопець вже мав кілька ротацій в ООС. У складі 3-ї бригади оперативного призначення імені полковника Петра Болбочана він продовжував боронити Батьківщину від окупантів. Був стрільцем-зенітником.
«Влад – мій старший син, найкращий первісток, гордість і слава. Він був моєю підтримкою і опорою в житті. Немає таких слів, щоб описати, як мені його не вистачає і як без нього порожньо в цьому світі. Жодна людина не може в нашому місті сказати, що він у чомусь був поганий. Завжди веселий, добрий, допомагав усім, хто цього потребував… Любив Україну і своє місто. Найсвітліша людина в цьому світі, а тепер – янгол на небесах», – розповіла мама загиблого.
Посмертно солдат Саморок Владислав Олександрович нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Поховали молодого захисника на кладовищі №18 в Харкові.
У Владислава залишилися мама Наталя і молодший брат Мирон.
