Владислав народився 15 травня 1999 року в селі Степне Сумської області. Крім нього, у сім’ї було ще три сестри і молодший брат. Дев’ять класів закінчив у Степненському навчально-виховному комплексі. Займався футболом, виступав на районних спортивних змаганнях. Завжди долучався до шкільних подій, активно підтримував культурні та громадські заходи своєї школи і рідного села.
Після закінчення 9 класу продовжив навчання у Свеському професійному аграрному ліцеї. Опанував спеціальність слюсаря з ремонту сільськогосподарської техніки та устаткування і тракториста сільськогосподарського виробництва.
«Мій син був сміливим, добрим, чуйним. Обожнював футбол. Любив збирати гриби в лісі, ходити з друзями на рибалку і полювання. Коли син був маленький, завжди дивився, як тато ремонтує техніку. А згодом і сам навчився лагодити мотоцикли, мотоблоки, пили тощо», – розповіла мама Ірина.
Після закінчення ліцею у травні 2019 року Владислава призвали до лав ЗСУ. Згодом перейшов на службу за контрактом до 21-ої окремої бригади охорони громадського порядку імені Петра Калнишевського. Брав участь в ООС на Донеччині та Луганщині.
«Він вирішив пов’язати життя із службою, бо хотів навчитися дисципліни і бути корисним у будь-якій сфері життя. Брату подобалося бути військовим. Побратими говорили, що Влад дуже швидко вивчив усі види озброєння», – поділилася сестра Оксана.
8 лютого 2022 року Владислав Шевцов із побратимами приїхав на ротацію в Маріуполь – там він і зустрів велику війну.
«Перебування в Маріуполі стало важким як для них, так і для нас. Брат розповідав, що немає води, їжі. Воду зливали з батарей і пили. Спочатку виходив на зв’язок через свій телефон, а потім уже через побратимів. Або хлопці писали повідомлення, що Влад живий. А 10 квітня побратими прислали відео, де вони на «Азовсталі» смажать картоплю. Це останнє відео, де ми бачили і чули Владислава. 12 квітня об 11 годині нам повідомили, що він загинув», – розповіла Оксана.
На металургійному комбінаті Дейл отримав поранення від ворожого снаряду. Побратими транспортували його у шпиталь «Залізяка», але, на жаль, врятувати Владислава не вдалося.
«Ми до останнього вірили, що він повернеться додому. Владислав – наша опора і підтримка, наш довгоочікуваний син. Він назавжди буде в наших серцях. Сумуємо, пам'ятаємо, любимо. На честь нього навіть внученьку назвали Владиславою», – сказала мама Ірина.
Посмертно воїна нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Поховали Владислава 19 липня 2022 року на кладовищі в рідному селі.
У захисника з рідних залишилися батьки, брат, сестри, племінники.
*** Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.
