Вадим народився 17 березня 1971 року в Маріуполі, навчався у школі № 33. Любив баскетбол і дзюдо, цікавився воєнною історією та Другою світовою війною.
«Ми познайомилися 1 вересня 1978 року, коли прийшли в перший клас. Нас посадили за одну парту, і ми одразу потоваришували. Десять років навчалися разом, подобалися одне одному, дружили, пізніше зустрічалися. Після школи вступили до різних вишів, але на другому курсі, у 1989 році, одружилися», – розповіла Ірина.
Після закінчення Харківського вищого воєнного авіаційного училища радіоелектроніки за спеціальністю «радіоінженер» Вадима направили до в/ч А1470. У 1995 році він перевівся до 1-го Донецького прикордонного загону, де пройшов шлях від лейтенанта роти зв’язку до підполковника – начальника відділу озброєння та технічного забезпечення.
«У 2015 – 2018 роках він неодноразово був за крок до загибелі. Казав, що в бою загинути не страшно, страшно якщо смерть буде марною, і країну захопить сусідня держава. Попереджав, що велика війна неминуча», – сказала дружина.
За службу відзначений нагрудним знаком «Відмінний прикордонник» І ступеня, медалями «За бездоганну службу» І ступеня, «Ветеран служби», відзнакою Президента «За участь в антитерористичній операції».
«Пишалася, що мій тато військовий. У молодших класах я часто вибігала до нього на перерві, коли він ішов додому на обід. Дітей вражала його форма – високий, статний, поважний. Я завжди казала: «Це мій тато, він – офіцер», – розповіла донька Юлія.
«Тато навчив мене грати в шахи, кататися на велосипеді, плавати, пірнати. Він мав неймовірне терпіння й такт. Ми дуже любили плавати разом у нашому Азовському морі», – сказала донька Вікторія.
З 28 лютого 2022 року Вадим готував пропозиції щодо дій, відповідав за охорону головних воріт «Азовсталі» та матеріальне забезпечення.
«У перший день вторгнення ми бачилися востаннє. Він ішов на світанку. Ми питали, що нам робити, але я просто дивилася в його очі й бачила, що він готовий прийняти долю. Сказав, що буде воювати, щоб дітям ніколи не довелося повторювати цього, бо це його поклик», – поділилася Ірина.
Деякий час зв’язку не було. Коли сім’я змогла виїхати з міста, спілкування відновилося. Вадим мало писав про себе, більше цікавився рідними. Лише раз сказав, що їхнє становище – «пекло на землі, де палає кожен метр».
Останнє повідомлення надіслав 7 травня: просив не горювати за ним і згадувати зі світлою радістю, а життя, казав, продовжиться в онуках, яких не встиг побачити.
«Ми прожили разом майже 33 роки, виховали трьох дітей. Він був для мене всім — коханим, чоловіком, другом, партнером, батьком і головою сім’ї. Сильний характер, тверді переконання, скромність, доброта, емпатія. Глибокий, розумний, проникливий. Любив дім, затишок і тишу», – сказала Ірина.
«Перед війною ми багато говорили. Він дав мені безліч порад на все життя. Казав: «От коли мене не стане, згадаєш мої слова». Для мене він абсолютний авторитет», – сказав син Михайло.
Тіло офіцера передали Україні у червні 2022 року під час обміну. Поховали воїна 30 листопада в меморіальній частині кладовища «Лісове» в Києві.
Посмертно Вадиму надали звання полковника та нагородили його орденом «За мужність» III ступеня.
У оборонця залишилися дружина, дві доньки та син.
*** Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.
