Василь народився 7 серпня 1997 року в Івано-Франківську, жив у селі Угорники. Вищу освіту здобув в Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу, де опанував фах геодезиста. Працював у ТОВ «Геогруп», а на момент початку повномасштабного вторгнення був на заробітках у Франції. Любив подорожувати Україною та світом, захоплювався футболом, волейболом, гірськими лижами й сноубордом.
Після вторгнення ворога Василь повернувся з-за кордону. Він мріяв вступити до престижного Іноземного легіону, однак залишився в Україні, щоб обороняти рідний дім. Служив у 78-му окремому батальйоні 102-ї окремої бригади імені полковника Дмитра Вітовського – був командиром мінометного взводу.
Побратими називали його Французом, бо він приїхав на війну з Парижа. Дев’ять місяців воїн перебував на «нулі», дбав про побратимів і волонтерив разом із друзями та мамою.
«Василь був відважним воїном і командиром, на якого з впевненістю можна було покластися. Мій єдиний син, єдина надія і віра, гідний свого батьківського роду. Неймовірної доброти і порядності юнак, який прагнув себе у всьому вдосконалювати. Навіть на позиціях тренував тіло, щоб бути у формі. Відважний і нетерпимий до несправедливості, він не боявся доводити правоту старшому по званню командиру. Улюбленець дівчат, хороший друг для ровесників. Василько жив зустрічами з товаришами і був натхненником багатьох їхніх подорожей. Мене завжди закликав до більшого, просив піклуватися про себе. Світло його порядної і небайдужої натури завжди світитиме мені і всім, хто знав Василя!», – розповіла мама Лариса.
«Такі, як Вася, народжуються лише раз», – додала кохана дівчина Вікторія.
Поховали воїна у рідному селі.
Посмертно захисника нагородили орденом «За мужність» III ступеня та нагрудним знаком «За бойову звитягу», а у 2024 році йому присвоїли звання «Почесний громадянин міста Івано-Франківська».
У нього залишилися мама, дядько та двоюрідні сестри.
