Олексій народився у місті Васильків на Київщині. Закінчив школу та місцеве ПТУ за спеціальністю електрозварювальника. Кілька років працював на будівництві у Києві, потім монтував вишки мобільного зв’язку по всій Україні. Останнім місцем його роботи стала компанія «Нова пошта», куди Олексій влаштувався у вересні 2021 року. Робота припала до душі, мав наміри й далі на ній розвиватися.
Любив природу, мандрував із родиною рідним краєм. Із дружиною Оксаною разом прожили 25 років, виховували двох синів: Володимира та Артема. Олексій дуже любив своїх хлопців і намагався якнайчастіше робити їм приємні сюрпризи. А ще був романтиком: постійно дарував коханій квіти – частіше орхідеї у горщиках.
Дуже любив читати, і в паперовому, і в електронному форматі. У нього завжди були з собою книги, навіть на фронті. За словами дружини, у чоловік був дивовижно ерудованим, умів аналізувати. Друзі ще зі школи прозвали Олексія філософом – звідси і пішло псевдо на фронті. А ще чоловік мав золоті руки. Багато що зварював із металу, а у майбутньому планував навчитися створювати побутові та творчі вироби із дерева – приваблювали природні матеріали.
Із перших днів повномасштабного російського вторгнення чоловік долучився до підрозділу ТрО. До того ніколи не служив, мав «білий квиток». Старший син Олексія з грудня 2021 року проходив строкову службу у Василькові, брав участь у ліквідації ворожого десанту у перші дні й надалі залишився у війську. Тому Філософ теж приєднався до ЗСУ в кінці квітня 2022-го. Спочатку потрапив до авіаційного полку Миргорода, за рік – на Кіровоградщину. Готував літаки до бойових вильотів: підвішував ракети, забезпечував боєкомплект.
Попри таку відповідальну роботу, Олексій вважав, що більше користі принесе в бою. Почав писати рапорти, щоб його відправили на передову. Зрештою прохання задовольнили, він пройшов підготовку як кулеметник і долучився до 36 ОБрМП, із якою брав участь у боях під Авдіївкою. Там отримав важку контузію та численні осколкові поранення. Після кількох операцій та реабілітації повернувся до своєї частини у Миргород, а звідти у квітні 2024 року був відряджений до 17-ї окремої танкової Криворізької бригади імені Костянтина Пестушка. Із нею брав участь у боях у Золочівському районі на Харківському напрямку. Позиції бригади були всього за 850 метрів від російського кордону та постійно стикалися з ворожими штурмами.
Після чергового лікування та чергової операції Олексія відпустили додому на реабілітацію.
«Після цих подій у Льоші був страшенний ПТСР. Вночі ніхто поряд із ним спати не міг – всю ніч «відстрілювався». Прокидався від власного крику і до ранку не міг спати, відволікався лише читанням. Я йому вранці казала: «То може ти вже в 3-тю штурмову підеш?». А він: «Легко!», – розповіла дружина захисника Оксана.
Тим часом 17-та бригада передислокувалася до Сумської області, куди у жовтні вирушив і Олексій. Прощаючись, він сказав дружині, що це був його останній приїзд – тепер тільки на щиті. Так і сталося.
Поховали воїна у рідному місті.
У нього залишилися дружина та двоє синів.
