Едуард народився 1 серпня 1995 року в селищі Смоліне Кіровоградської області. Закінчив 9 класів місцевої школи, потім опанував у Черкаському ВПУ спеціальності оператора комп’ютерного набору та слюсаря контрольно-вимірювальних приладів.
«Був тихим і трохи сором’язливим. Більшість часу проводив вдома з рідними. Завжди допомагав по господарству. Цікавився комп’ютерами», – розповів батько Олександр.
Під час строкової служби Едуард був водієм у Генеральному штабі в Києві. Потім працював на Смолінській урановидобувній шахті: спочатку гірничим робітником, а згодом – машиністом електровоза.
«Син звільнився з шахти й у 2021 році підписав контракт на службу в 36-й бригаді морської піхоти. Обіймав посаду водія в комендатському взводі, який базувався в Миколаєві. У грудні того ж року разом із побратимами вирушив на ротацію до Маріуполя, де й зустрів повномасштабне вторгнення. Нам час від часу вдавалося зідзвонюватися. Син казав, що в них усе добре і що ми скоро обов’язково побачимося. А потім в одному з російських телеграм-каналів я побачив фото, на ньому був наш Едік і його документи», – розповів батько.
Тривалий час воїна вважали зниклим безвісти, однак факт його загибелі встановив Маловисківський районний суд Кіровоградської області. Тіло морпіха повернули в січні 2024 року. Майже рік знадобився, щоб рідні отримали збіг ДНК.
«Буду пам’ятати його добрим і люблячим сином, який віддав своє життя за нас і за Україну», – сказав Олександр.
Прощання з оборонцем Маріуполя відбулося 14 січня 2025 року. Захисника поховали на кладовищі в рідному селищі. У центрі Смоліного на Алеї Слави встановили банер із його світлиною.
З рідних у Едуарда залишилися батько, мати та сестра.
*** Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.
