Володимир народився 31 січня 1999 року в місті Маріуполі Донецької області. Після закінчення школи навчався в Маріупольському механіко-металургійному коледжі за фахом «обслуговування та ремонт обладнання металургійних підприємств». Працював на Маріупольському металургійному комбінаті імені Ілліча, згодом – монтажником-висотником на «Азовсталі». Обожнював займатися спортом, особливо важкою атлетикою. Став кандидатом у майстри спорту.
27 лютого 2019 року Володимир добровольцем приєднався до лав Збройних Сил України, підписавши контракт з 503-м окремим батальйоном морської піхоти. Обіймав посаду гранатометника.
27 лютого 2022 року Володимир мав повернутися додому до дружини та сина, однак повномасштабне вторгнення змінило плани – він залишився боронити Україну. 8 липня 2023-го приєднався до 12-ї окремої бригади спеціального призначення бригади «Азов» Національної гвардії України. Став мінометником – це була його мрія. Воював на найважчих ділянках фронту: Верхньоторецьке, Авдіївський напрямок, Мар’їнка, Солодке, Новопіль, Піски, Серебрянський ліс, Торецьк, Нью-Йорк, Щербинівка. Виийшов із оточення в Зачатівці та Новій Каракубі (раніше – Червона Поляна).
«7 червня 2025 року ми відзначали нашу 10-ту річницю. Із цих років понад 6 він провів на війні. Від початку нашого знайомства він проявляв мужність, силу, сміливість і цілеспрямованість. Коли він прийняв рішення стати на захист Батьківщини, я знала – його ніхто не зупинить. Він здобув значний бойовий досвід: штурмові дії, виходи з оточень, складні бойові завдання, поранення. Він був відданим чоловіком, надійним другом і люблячим батьком. Мав особливе почуття гумору, яке вирізняло його серед інших, і саме за це його так щиро любили й продовжують любити. Прямолінійний, вірний, суворий, але водночас добрий і щирий. Син Михайло дуже схожий на тата – і зовнішністю, і характером: добрий, оптимістично налаштований, бойовий, невідступний, завжди буде відстоювати свою думку. Між ними завжди був особливий зв’язок, не дивлячись на те, що Володимир вдома був дуже рідко. Його любов, мужність, відданість і приклад назавжди залишаться в серці сина», – розповіла дружина Олена.
«Для нашої родини його втрата стала невимовним болем і великою трагедією. Він не встиг здійснити багато своїх мрій. Мріяв мати власну справу, подорожувати, побувати у Швейцарії, США, Грузії, Італії, Греції. Ще з підліткового віку мріяв стати лікарем – дуже багато читав книжок, був немов жива енциклопедія. Але прийняв для себе рішення стати на захист Батьківщини»,– додала вона.
За службу Володимира Вааля нагородили відзнакою Президента України «За оборону України», почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «За взірцевість у військовій службі» III ступеня та медаллю «За поранення».
Поховали воїна на Свіштовському кладовищі в місті Кременчук Полтавської області, куди він з родиною переїхав у 2023 році.
У Володимира залишилися дружина Олена та син Михайло, якому на момент загибелі батька було 5 років.
