Роман народився 12 травня 1996 року у селі Волоська Балаклія на Харківщині. З дитинства був дуже активною та допитливою дитиною. Роман цікавився історією: його захоплювали події минулого, він часто розповідав про різні факти й цікаві деталі. Пристрастю хлопця стали мотоцикли. Міг проводити біля них безліч часу та мав власний байк, який дуже любив.

Після школи вивчав правознавство у Харківському автомобільно-дорожньому коледжі, а згодом і в Національному університеті «Одеська морська академія». 

«З Ромою познайомилася у 2014 році. Нас звела спільна подруга: ми зустрілися лише раз у компанії, і на цьому все зупинилося. За пів року, у день мого 16-річчя, я потрапила до лікарні. Він разом з подругою заїхав провідати, і з того моменту почалося наше спілкування, – розповіла дружина Ольга. – Це було дуже мило й турботливо. Я тоді ще й додатково захворіла, і вже наступного дня Рома приїхав до лікарні з подарунками від мами: яблучним пирогом, малиновим варенням й теплим пледом, щоб я не змерзла, адже в палаті було холодно. Батьки трохи хвилювалися за наші стосунки, адже мені було лише 16, а Ромі – 18. Вони вважали, що ми будемо заважати одне одному в навчанні, і нічого доброго з цього не вийде. Але час ішов, ми завжди були разом: після занять, у вихідні, у будь-яку вільну хвилину». 

Після строкової служби, на початку грудня 2018 року, Роман одразу доєднався до лав «Азова». 

«Мотивував своє рішення тим, що там все прозоро. Це коло людей, яких обʼєднує бажання боротися за свободу, в якому він знаходить себе. Рома обожнював службу. Надихався дисципліною, мотивацією підрозділу, силою побратимства. Подобалось, що немає «совкових» затягів», – сказала Ольга. 

Майже рік закохані жили окремо, а восени 2018-го  дівчина переїхала до Маріуполя. 11 травня 2019 року Роман зробив Ользі пропозицію, а 15 червня вони відсвяткували весілля у колі близьких. 

В «Азові» Травень обіймав посаду командира 3-го відділення 2-го взводу 1-ї роти 2-го батальйону оперативного призначення. За життя мав медаль «Операція Об’єднаних Сил. За звитягу та вірність», відзнаку Президента України «За участь в Антитерористичній операції» та нагрудний знак «Ветеран війни – Учасник бойових дій».

«23 лютого 2022 року все змінилося. Я була на роботі, коли Рома зателефонував і сказав залишити всі справи й збиратися. Він наполягав, щоб я виїхала до Харкова. З Харкова виїжджав його брат, який мав сісти за кермо нашої машини й вивезти мене. Я прийшла додому, складала речі, була розгублена й постійно на зв’язку з Ромою: він допомагав порадами, підказував, що робити. Приїхав додому, заніс сумки в машину й сказав: «Давай хоч кави разом вип’ємо». Я зварила каву, і ми спустилися вниз. Біля під’їзду він обійняв мене так міцно, як ніколи. Я бачила його хвилювання, але він намагався триматися спокійно. Я запитала: «Я ще побачу тебе?». Він відповів: «Так, звісно. І нічого не бійся, ми на своїй землі. Я хочу, щоб ти була в безпеці, щоб я міг працювати з холодною головою», – розповіла Ольга. 

Наступного ранку вона з братом захисника виїхала з Маріуполя.

«Щоразу, коли Рома телефонував, перш за все цікавився: чи все в нас є, чи вистачає їжі, чи не зникло світло, чи не холодно нам. Навіть у тих умовах він хвилювався й турбувався про мене та про нашу родину більше, ніж про себе. Я завжди намагалася хоч трохи його розвеселити. Розповідала, як люди об’єднуються, як багато добровольців йдуть захищати країну, як жінки й чоловіки готують їжу, передають військовим одяг, допомагають одне одному. Я чула, як він тішився цими новинами, як у його голосі з’являлася тепла нотка гордості. Одного разу він сказав: «Я ж зовсім недалеко від дому… Треба було б зайти хоч квіточки полити». Це було так щиро й по-дитячому мило, що я пам’ятаю цю фразу й досі», – поділилася дружина.

Остання їхня розмова відбулася 16 березня. Зв’язок був дуже поганим. Ольга лише здогадувалася, що говорить Роман, і розуміла, що він також майже не чує її. Встигла розібрати тільки головне: що він сильно її кохає. Після цього зв’язок обірвався. Ольга намагалася перетелефонувати, але спроби були марними.

«Рома загинув 23 березня. Я дізналася про це лише 26-го. Увесь цей час я щодня писала йому повідомлення: зранку, вдень і ввечері. Писала, як у нас справи, бажала йому тихої ночі, сподівалася, що він мав змогу хоча б трохи відпочити й поїсти», – розповіла Ольга. 

Посмертно Романа Велічка нагородили орденом «За мужність» III ступеня. 

У оборонця залишилися мама Тетяна, дружина Ольга та названий брат Ярослав.

*** Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.