Олексій народився 31 грудня 2000 року в селі Полянецьке на Одещині. Мешкав у обласному центрі. Опанував спеціальність матроса 2-го класу та суднового електрика в Одеському професійному ліцеї морського транспорту. Цікавився машинами, тому й працював в сервісі з тюнінгу автомобілів. Займався екстремальними видами спорту: катався на роликах і трюковому велосипеді BMX – у 2019 році посів II місце на Всеукраїнському чемпіонаті. Також займався дрифтом на автомобілях. Співав у караоке, грав на гітарі та дуже гарно танцював.
Під час повномасштабної війни захищав країну в складі 3-го стрілецького відділення, 2-го стрілецького взводу, 2-ї стрілецької роти, 222-го окремого батальйону 126-ї окремої бригади територіальної оборони. Був стрільцем-помічником гранатометника. Мав посвідчення Учасника бойових дій. У грудні 2022-го зазнав поранення та контузії.
«Мій син уже народився сильним духом. Перші його слова були: «Я сам!». У 3 роки пересував дуже важкі речі, у 4 – отримав першу нагороду за віджимання 60 разів від підлоги. Протягом чотирьох років зустрічався зі своєю коханою Оленою, мав вже освідчитися, але війна завадила їхньому щастю.
Дуже дбайливий і уважний, жодне моє свято не обходилось без квітів чи приємних сюрпризів. У ньому поєднувалися мужність і романтизм, любов і повага, доброта й емпатія. Любив тварин, вдома чекала його спаніелька. З Херсона він врятував кішку, яка потім привела шістьох кошенят (він приймав пологи). Коли підросли, привіз всіх в Одесу. Завжди посміхався та був на позитиві. Під час повномасштабного вторгнення жодної хвилини не вагався, попри те, що йому було лише 20. Пішов до військкомату – відмовили, тоді він доєднався до ОБ 126-ї ТРО міста Одеса.
13 березня вже прийняв присягу. За чотири місяці вже був на Херсонщині, де прослужив рік до загибелі. Від його командирів чула лише найкращі слова, дякували за мужність та героїзм. Побратими говорили, що навіть дорослій людині не під силу ті справи, які виконував він, ще юнак. Під час обстрілу не злякався і накрив собою побратимів, отримав контузію, та це його не зупинило – за тиждень був знову в строю. Пройшов усі можливі навчання. Його слова: «Мамо, не переживай в ближньому бою я протримаюсь, а от якщо зверху прилетить, то там я безсилий». На жаль, так і сталося.
Він добровільно перевівся в штурмову бригаду на посаду драйвера. Мужньо дрифтував через Дніпро. Декілька днів наступу, ризикуючи життям, він перевозив побратимів, боєприпаси та провізію, а звідти забирав поранених і полонених. Та, на жаль, ворожа гармата наздогнала човен мого сина, пряме влучання не залишило їм шансів. Він щиро вірив в перемогу України та захищав її до останнього свого подиху. Слава Україні – Героям Слава!», - сказала мати воїна Олеся.
Олексія нагородили медаллю «За оборону України», відзнаками «Жертва крові», «Ветеран Війни», «За участь у звільнені м. Херсон», «За участь у звільненні н/п Снігурівка», пам'ятним знаками 222-го окремого батальйону «Готові до спротиву», а також грамотою за відданість Батьківщині, патріотизмі високий професіоналізм. Посмертно Олексія відзначили орденом «За мужність III ступеня.
Поховали захисника на Західному кладовищі в Секторі почесних військових поховань міста Одеси.
У Олексія залишилися мати Олеся, вітчим Василь, батько Микола з родиною, наречена Олена.
