Олександр – уродженець Луганської області. Був жителем міста Сватове. Мав середню освіту. Працював у Сватівській психіатричній лікарні, де був начальником реабілітаційного центру з трудотерапії. Любив природу, обожнював риболовлю та полювання, хоча й дуже любив тварин.
У квітні 2022 року Олександр добровільно прийшов до військкомату та згодом був мобілізований до Збройних Сил України. Службу ніс у 65-ій окремій механізованій бригаді. Обіймав посаду командира бойової машини-командира відділення. За словами рідних, за період служби він здійснив 26 диверсійно-розвідувальних виходів. За станом здоров’я міг перевестися в тил, проте весь час повторював: «Я не можу залишити своїх побратимів».
«Мій брат дійсно був дивовижною людиною. Я не можу, пригадуючи його, не посміхнутися… За все життя він – світло й душа нашої родини, скільки спогадів і всі тільки з посмішкою на вустах та сльозами на очах. Ми всі стали біженцями з 08.04.2022. Коли наше місто окупували, нам вдалося виїхати. Мій брат одразу пішов у військкомат добровольцем, і з квітня 2022 року був на «нулі». Для всіх нас він – Герой, це не пусті балачки, а констатація факту. Брат мав медичні підстави продовжити службу в безпечному місці, але він не міг, думки про те, що він буде не зі своїми хлопцями, його мучили, і наостанок він собою їх врятував… Коли 24.09.2023 о 5 ранку в бліндаж прилетів снаряд ворожого танка, він закрив собою своїх побратимів, яких вже 26-й і останній раз вів у бій. Всі вижили, загинув тільки наш Саша, хлопців трохи посікло уламками. А він був весь ціленький, не витримали внутрішні органи, хоч до останнього боровся, помирав у муках на руках бойового медика майже годину…» – розповіла рідна сестра загиблого Наталія Данилишина.
Похований воїн в селі Веселянка Запорізької області.
В Олександра залишилися батько Ігор, сестра Наталія та дружина Тетяна.
