Максим народився 23 травня 1993 року у місті Чистякове (раніше Торез), але з родиною жив у сусідньому Шахтарську на Донеччині. У 2014-му закінчив Донецький юридичний інститут.
«Коли тривали державні іспити, вже точилися бої за Донецький аеропорт. І відразу після останнього іспиту він поїхав у Нові Петрівці до батька Ігоря та вступив до батальйону «Донбас». Там склав присягу й став солдатом. У складі цього добровольчого підрозділу прослужив близько пів року, після чого син звільнився», – розповіла мати Тетяна.
Навесні 2015 року родина переїхала до Кам’янського на Дніпровщині. Там придбали будинок і все літо присвятили його облаштуванню.
«Наприкінці серпня до нас завітали побратими, з якими Макс служив у батальйоні «Донбас». Вони запропонували йому приєднатися до лав «Азова» та організувати в полку аеророзвідку», – поділилася мати.
Максим служив у «Азові» з 2015 по 2021 роки. Мав низку нагород: відзнаку Президента «За участь в АТО», нагрудний знак «За доблесну службу», медалі «За оборону Маріуполя» та «За військову службу».
«Я з ним познайомився в нашому батальйонному клубі під час настільної гри Warhammer 40000. Такий невисокий, у круглих окулярах, із шикарною густою та довгою бородою, світлою посмішкою. І очима, які постійно блищали – особливо коли Макс говорив про те, що йому подобалося. Мене трохи веселила його любов до здоровенних ножів. Міні Мі був розумною людиною, вільно володів англійською, багато читав і мав гарне почуття гумору. З ним було легко спілкуватися», – розповів побратим на псевдо Обіто.
У жовтні 2021-го Максим звільнився. Проте, за кілька днів до повномасштабного вторгнення вирушив до Маріуполя: «Я тільки подивлюся, може, нічого й не буде», – сказав тоді. Вранці 24 лютого 2022 року Максим уже був на базі та знову долучився до полку.
«Зв’язок був дуже слабким і нестабільним. Переважно Максим спілкувався зі своєю коханою Настею, вони були разом вісім років. За словами Ігоря, 14 березня Макс отримав поранення: у кімнату залетів і вибухнув снаряд, сину зламало руку, обпалило плече та посікло ноги», – сказала Тетяна.
Останнє голосове повідомлення від сина вона отримала 27 березня: «Все добре, лікуюся». 31 березня важкопоранених евакуювали гелікоптером. Але дістатися Дніпра вертоліт не зміг – росіяни збили його над селом Рибацьке.
20 листопада 2024 року на Байковому кладовищі у Києві відбулася кремація.
Посмертно оборонця нагородили орденом «За мужність» III ступеня.
*** Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.
