Станіслав народився в місті Астана в Казахстані. З дитинства жив в Умані на Черкащині, навчався в гімназії №14, займався футболом. Опанував фах слюсаря з ремонту автомобілів в місцевому професійному аграрному ліцеї. Пройшов строкову військову службу. У цивільному житті працював в компанії «Автодор» і в дитячому таборі в Одесі. Більшість часу приділяв своїм двом донькам.
У квітні 2022 року чоловіка призвали до Збройних Сил України. Служив у 66-й окремій механізованій бригаді. Був командиром відділення керованого мінування інженерно-саперного взводу однойменної роти.
«Для мене він був найкращим чоловіком. Насамперед це був мій спокій. Це була стіна, за якою не страшно і тепло. Це гідність, що йшла прямо з серця, та сила, здатна подолати все. Він навчив мене кохати та вірити в кохання, навіть на відстані завжди підіймав настрій та заспокоював. Навчив мене чекати та показав, що таке турбота. Не достатньо слів, щоб описати ті почуття та емоції, які ми пережили разом», – поділилася спогадами дружина бійця.
Посмертно Станіслава Ісакіна нагородили орденом «За мужність» III ступеня.
Його поховали на цвинтарі «Софіївська Слобідка» в Умані.
Вдома на захисника чекали мати Ольга Володимирівна, дружина Валентина, доньки Вероніка та Юліана, сестра Вікторія.