Віталій народився в селі Скотарське Закарпатської області. Закінчив 9 класів місцевої школи, повну середню освіту здобув у селищі Воловець. Потім вступив до Державного університету інфраструктури та технологій у Києві. Отримав ступінь магістра за спеціальністю «Автоматизація на залізничному транспорті». Під час навчання 3 місяці працював кухарем у «МакДональдс», 3,5 роки був продавцем у «Сільпо». Після отримання диплома повернувся додому. Влаштувався на роботу в Укрзалізницю. Працював складачем вагонів у Мукачеві. За місяць його перевели в Ужгород на посаду оператора при черговому по станції. Через 4 місяці звільнився через малу зарплату. В січні 2022 року поїхав на заробітки в Польщу. Там працював пакувальником на молочному заводі «Нутріція». Паралельно вступив на навчання в поліціальну школу «Терра Нова». У вільний час обожнював читати. Дуже любив домашніх тварин.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Віталій був за кордоном. Але у липні повернувся додому, щоб стати на захист Батьківщини. На службу його не хотіли брати, адже раніше не служив. 5 грудня 2022 року він підписав контракт. Щоб потрапити до лав захисників, Віталій напам'ять вивчив табличку для перевірки гостроти зору, оскільки мав дитячу травму ока і на нього бачив тільки на 30% . Ніс службу в 128-ій окремій гірсько-штурмовій бригаді. Обіймав посаду бойового медика взводу.
«Я Віталіка на війну не пускала, на колінах благала не йти. Але то був його вибір і я змирилася. Він казав, що інакше не може. Такі, як мій син, народжуються раз на 100 років Ніколи не думав про себе, жив задля людей. Мій вічний син – мій вічний біль на все життя», – сказала мама захисника Любов Лакатош.
«Віталік був цілеспрямованим, добрим і відданим воїном, через ці якості він і вирішив стати бойовим медиком, щоб рятувати життя побратимів. І він загинув, виконуючи свій обов'язок на полі бою. Хоч мені і важко прийняти смерть відмінного побратима і незамінного друга, єдиним фактором, що виправить таку кричущу несправедливість, буде помста і перемога. Не знаю, чи є життя після смерті, але вірю, що він хотів би цього. Земля тобі пухом, друже», – додав побратим Едуард Вайнраух.
«Він завжди усміхався. Хлопчина з очима романтика. Саме так я би назвала нашого Віталія Лакатоша. Він був напрочуд щирим, добрим, веселим, врівноваженим, толерантним, у нього було багато друзів. Мені здається, що він навіть не міг ображатися, бо сам ніколи нікого не ображав. Він нічого в житті не хотів, хотів тільки жити», – зазначила класна керівниця Віталія у Воловецькій школі.
Віталія поховали на кладовищі у рідному селі.
У захисника залишилися мама, батько та сестра.
