Валентин народився у російському місті Норильск. У 15 років разом з родиною переїхав до української Вінниччини. Закінчив Зозівський професійний аграрний ліцей. Після строкової служби залишився у війську, служив до 2005 року. У цивільному житті працював полірувальником гранітних виробів. Жив із родиною у місті Коростишів Житомирської області. Дуже любив читати книги та гуляти в лісі.
У перший день повномасштабної війни, 24 лютого 2022 року, чоловік пішов до військкомату. Приєднався до лав 46-ої окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ та вирушив захищати України від російських окупантів.
«Він любив життя, дітей. Завжди позитивний, веселий. Ніколи в житті мій чоловік не давав мені засмучуватися. Завжди був поруч із дітьми. Я щиро дякую долі, що ти був зі мною, хоч і так мало. Побратими кажуть, що такого командира більше не буде. Бо він не тільки давав накази, але й разом з хлопцями їх виконував. Ніколлета, наша молодша донька, постійно каже: «Мамо, не плач, папу переплутали, він повернеться», – розповіла дружина загиблого.
Посмертно воїна нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Поховали захисника у Коростишеві.
У Валентина залишилися батьки Євдокія Василівна та Володимир Едуардович, брат Максим, сестра Надія, дружина Олена, доньки: Анастасія, Валерія, Ніколлета, Марія, син Павло й онук Нікіта.
